У Офісі Генерального прокурора гучно відзвітували про повернення державі майже 10 гектарів лісу разом зі ставком в урочищі «Вороновицька дача» на Вінниччині. Утім, у переможному релізі правоохоронці «забули» згадати головних «героїв» цієї історії – родину впливового екс-мера Вінниці та колишнього «губернатора» області Олександра Домбровського.
За інформацією Офісу Генерального прокурора, прокурори Спеціалізованої екологічної прокуратури встановили, а суди всіх інстанцій, включно з Верховним Судом, підтвердили: привабливу ділянку землі з водоймою було передано в довгострокову оренду на 49 років під виглядом звичайної лісової території начебто для рекреаційних потреб. Водночас понад 75% цієї площі, тобто 7,7 га, займав ставок, який, відповідно до закону, міг надаватися у користування лише за результатами земельних торгів..
За інформацією «Ми Вінничани», схема, що діяла з 2010 року, дозволила зареєстрованому у Вороновиці ТОВ «Лісогосподарське товариство» фактично привласнити водойму, уникнувши конкурентної процедури. За даними аналітичної платформи YouControl, власником фірми є Андрій Домбровський – син Олександра Домбровського, який у 2002–2005 роках був міським головою Вінниці, а з 2005 по 2010 рік очолював Вінницьку обласну державну адміністрацію. Окрім того, Домбровський-старший двічі обирався народним депутатом та навіть удостоювався звання «Людина року» в номінації «Мер року».
Судова тяганина тривала довго. Спершу Господарський суд Вінницької області задовольнив позов прокуратури лише частково, зобов’язавши повернути тільки ставок. Однак прокуратура подала апеляцію, і Північно-західний апеляційний господарський суд визнав недійсним увесь договір оренди, оскільки водна ділянка є невід’ємною частиною лісової. Крапку у справі поставив Верховний Суд, який, за словами речників Офісу Генерального прокурора, відхилив касаційну скаргу підприємства й залишив у силі рішення апеляції.
Таким чином, і ліс, і ставок в урочищі «Вороновицька дача» повернуто у власність держави.
Показово, що офіційне повідомлення Офісу Генерального прокурора жодним словом не згадує ані назви підприємства-орендаря, ані прізвищ його бенефіціарів. Така традиційна для правоохоронців «анонімність» у справах, де фігурують впливові особи, викликає закономірні питання щодо такої публічної комунікації. Адже перемога над «безіменним» підприємством виглядає значно менш переконливо, ніж торжество справедливості у справі проти родини відомого політика.
