Вінницький апеляційний суд ухвалив рішення, яке трапляється вкрай нечасто: дозволив довічно ув’язненому померти вдома, а не у тюремній камері. За рядками судового документа прихована історія людини, яка провела за ґратами понад 45 років, скоїла декілька вбивств, двічі чекала на розстріл, знайшла дружину вже у в’язниці, а тепер отримала останній шанс на людяність.
Речники Вінницького апеляційного суду повідомили, що колегія суддів скасувала ухвалу місцевого суду й задовольнила подання пенітенціарної служби, унаслідок чого на волю було відпущено в’язня, засудженого до довічного ув’язнення. Причиною такого рішення став критичний стан його здоров’я.
Як зазначено в офіційному повідомленні, медична комісія діагностувала у в’язня тяжке онкологічне захворювання: злоякісну пухлину IV стадії з метастазами та численними ускладненнями. Такий діагноз входить до переліку хвороб, що дають право на звільнення, адже людина фактично перестає становити небезпеку для суспільства і потребує паліативного догляду, який у тюрмі забезпечити неможливо.
Утім місцевий суд відмовив у звільненні, пославшись на формальність: відсутність підтвердження діагнозу гістологічним дослідженням (біопсією). Апеляційний суд визнав таку позицію помилковою. Судді встановили, що лікарі не провели біопсію не з власної волі, а тому, що втручання могло призвести до миттєвої смерті — настільки значних розмірів була пухлина.
Феміда також врахувала практику Європейського суду з прав людини, згідно з якою утримання людини в такому стані за ґратами прирівнюється до катувань. Втім, у суді не згадали, що на рішення апеляції суттєво вплинув міжнародний резонанс щодо засудженого, якому майже десять років вінницькі суди послідовно відмовляли в оскарженні довічного ув’язнення.
Хоча у суді не назвали ім’я звільненого «довічника», за інформацією «Ми Вінничани», йдеться про Віктора Слєпцова — людину з біографією, гідною сюжету кримінального роману-жахів.
Слєпцов, якого у 14 років виключили зі школи, двічі чув від суду найстрашніший вирок: «Смертна кара — розстріл». Утім усе почалося з того, що у 16 років він разом із кількома приятелями попався на дрібній крадіжці: хлопці обікрали продуктовий кіоск. Тоді він відбувся мінімальним покаранням — трьома роками умовно.
Першу «вишку» Слєпцов отримав у 1975 році, коли, будучи 18-річним юнаком, убив охоронця під час пограбування групою «нальотчиків». Подільники втекли, а його затримали просто на місці злочину. Згодом смертний вирок замінили на 15 років ув’язнення.
Перший тюремний строк Слєпцова, за його ж власними спогадами (зафіксованими у книжці колишнього такого самого «сідільця» Анатолія Дикого), мав мало спільного з «виправленням». Навпаки, він перетворився на справжній жах для адміністрацій колоній. Слєпцов зізнавався, що саме він став ініціатором тюремного бунту в колонії на Житомирщині. Скориставшись невдоволенням ув’язнених, він підняв заколот, за що разом із 18 спільниками отримав додатковий строк — 15 років особливого режиму.
Його тюремне досьє рясніло «червоним»: 57 стягнень за порушення режиму, понад 20 перебувань у карцері та штрафному ізоляторі, роки в одиночних камерах і три переведення на суворий тюремний режим за бійки. У кримінальному середовищі Слєпцов, за його словами, мав авторитет — йому довіряли найцінніше, «общак», тобто нелегальну касу злочинного світу.
Вдруге смертну кару йому призначили вже в незалежній Україні — у 1996 році. Щойно вийшовши з тюрми, він створив злочинне угруповання, яке займалося рекетом, вибиванням боргів, крадіжками та розбоями. А згодом, у п’яному угарі, Слєпцов скоїв нове вбивство. Суд знову виніс найсуворіший вирок — розстріл.
Та поки засуджений чекав у камері смертників на виконання вироку, Україна скасувала смертну кару. Розстріл замінили на довічне ув’язнення. Здавалося, що своє життя він і справді завершить у «кам’яному мішку» Вінницької установи виконання покарань № 1, куди зрештою він потрапив.
Як стверджує Слєпцов, вдруге опинившись у камері смертників і очікуючи кулю в потилицю, він усвідомив глибину безодні, в яку потрапив. Згодом він відмовився від злодійських «понять», зрікся статусу «кримінального авторитета» і передав управління «общаком» іншим. Замість заточки у його руках опинилася Біблія: він прийняв хрещення як Свідок Єгови і почав проповідувати іншим ув’язненим…
Наскільки можна довіряти словам колишнього злочинця — тут кожен вирішує сам.
Відбуваючи довічне, Слєпцов познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Жінка не злякалася його минулого, повіривши у щирість каяття. Вони підтримували стосунки роками, а згодом разом навіть придбали квартиру, облаштувавши її спеціально для того, щоб чоловік мав де жити, якщо станеться диво і він вийде на волю.
Але на волю Віктора Слєпцова вивела не амністія, а смертельна хвороба. Діагноз лікарів прозвучав як остаточний вирок, який не підлягає оскарженню: рак печінки IV стадії, метастази в легенях, тромбоз та асцит.
За інформацією Харківської правозахисної групи — однієї з найстаріших українських правозахисних інституцій, що походить із дисидентського руху 1970–80-х років, — останні місяці життя Віктора Слєпцова перетворилися на тривалу і виснажливу муку. У тюремній лікарні Стрижавської колонії № 81, куди його етапували, умови утримання були критичними: відсутність належного знеболення, мінімальний догляд за лежачими, обмежений доступ до медичних засобів і ліцензованих препаратів.
Посилаючись на статистику Центру охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України, правозахисники зазначають: у 2018–2025 роках у колоніях України помер 201 засуджений до довічного ув’язнення, з них 179 — від тяжких захворювань. Багато з них так і не скористалися правом на звільнення за хворобою, передбаченим ст. 84 КК України, яка дає можливість звільнити тяжкохворого засудженого, якщо його стан фактично унеможливлює подальше відбування покарання.
Ситуація набула міжнародного резонансу. Коли Вінницький міський суд 21 жовтня відмовив Слєпцову у достроковому звільненні, посилаючись на необхідність додаткових аналізів, у справу втрутився Європейський суд з прав людини. Страсбург застосував термінове «Правило 39» — виключний захід, яким Україну зобов’язали негайно надати смертельно хворому належну медичну допомогу та розглянути питання його звільнення, аби не допустити порушення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зокрема заборони катувань.
Сьогодні 68-річний Віктор Слєпцов — уже не грізний рецидивіст із буремних 90-х. Це немічний чоловяга з першою групою інвалідності. Рішення апеляційного суду дало йому змогу здійснити, мабуть, останнє бажання в житті — померти не на казенних нарах під наглядом конвоїрів, а у власній квартирі поруч із дружиною.
