Черговий гучний скандал розгорівся на Вінниччині: у соцмережах віруситься відео, на якому у Вінниці у мікрорайоні «Тяжилів» група чоловіків у цивільному жорстоко б’є людину. За словами очевидців, постраждалий — списаний після контузій військовий, який спробував заступитися за перехожого під час вуличної мобілізації. Найбільше обурює те, що все це відбувається на очах у поліцейського, який спокійно спостерігає за розправою.
Інцидент викликав резонанс в суспільстві. Проте якщо проаналізувати реакцію офіційних структур, стає очевидно: події розвиваються за вже до болю звичним і передбачуваним сценарієм.
Спочатку в інфопросторі з’являється відео конфлікту. Люди обурюються діями чоловіків у цивільному (яких пов’язують із ТЦК) та бездіяльністю правоохоронців.
Далі Вінницький обласний ТЦК та СП оперативно публікує стандартний допис, у якому заявляє, що «з’ясовує обставини» та перевіряє, чи справді до бійки причетні представники їхніх груп оповіщення. У ТЦК традиційно наголошують, що «відеозапис, поширений у мережі, може не відображати повної картини подій та всіх обставин ситуації, що передували інциденту», а громадян закликають дотримуватися інформаційної гігієни та чекати завершення перевірки.
Слідом за військовими підключається поліція. Правоохоронці підтверджують, що бачили відео, на якому чоловіки б’ються у присутності їхнього співробітника. Офіційна позиція звучить так: поліція сприяє розслідуванню, яке проводитиме Державне бюро розслідувань (ДБР). Крім того, керівництво обласної поліції призначає службове розслідування щодо бездіяльності свого співробітника. Здавалося б, реакція відомств правильна і відповідає закону.
Але є одне велике «але». Цей сценарій — від появи у соцмеражах скандаьного відео до гучних заяв про службові перевірки — вінничани бачили вже багато разів. Щойно перша хвиля суспільного обурення спадає, а тема поступово зникає зі стрічок новин, настає тиша.
Попередні подібні інциденти показують: суспільству майже ніколи так і не повідомляють, чим саме завершилися ці гучні «перевірки». Яка доля кримінальних проваджень, відкритих Державним бюро розслідувань?
Чи поніс бодай хтось із працівників ТЦК реальну відповідальність за перевищення повноважень або застосування сили? Чи були покарані поліцейські, які мовчки стояли осторонь під час можливого порушення закону? А можливо, навпаки, винними визнали тих, хто намагався чинити опір законним діям ТЦК та поліції?
На ці запитання суспільство, як правило, так і не отримує чітких відповідей. Складається враження, що справи просто розчиняються у повітрі: перевірки тривають безкінечно, а результати так званих внутрішніх розслідувань залишаються за зачиненими дверима.
Якщо правоохоронці та військові не почнуть публічно інформувати не лише про початок розслідувань, а й про їхні реальні результати, чи не призведе це до подальтшого зменшення довірі людей до цих структур? Чи не будуть обіцянки «розібратися і покарати винних» швидше сприйматися як спосіб заспокоїти суспільство та зменшити негатив у медіа, а не як справжнє прагнення до справедливості?
