Війна пише свої сценарії, часто переплітаючи долі людей дивовижним і водночас драматичним чином. І Джулинській громаді, як і багато інших куточках України, доводиться переживати протилежні емоції: радість через нагороду одного земляка, який успішно боронить нашу землю на фронті, і глибокий сум через втрату іншого. Обидва — Олександри, обидва — Чеховські. Один продовжує воювати, інший минулого року назавжди повернувся додому «на щиті».
Як повідомив Джулинський сільський голова Петро Швець, мешканець громади із села М’якохід, Олександр Чеховський, отримав високе державне визнання.
За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, воїна нагороджено відзнакою президента України «За оборону України».
Олександр виконує бойові завдання на одній із найгарячіших ділянок фронту — на Донеччині, стримуючи збройну агресію ворога.
Варто зазначити, що це не перша нагорода захисника. Нещодавно він також був удостоєний почесного нагрудного знака Головнокомандувача ЗСУ — «Золотий хрест».
Ці відзнаки — заслужене визнання відповідальності та сміливості Олександра. Громада привітала земляка та подякувала йому за службу.
На жаль, війна — це не лише ордени, вона забирає найкращих. Рівно рік тому, 16 січня 2025 року Джулинську громаду сколихнула чергова чорна звістка з фронту: загинув Олександр Чеховський із села Джулинка.
Олександр Миколайович народився 9 лютого 1984 року. У рідному селі пройшло його дитинство, тут його знали як гарного учня, надійного друга та талановитого футболіста. Здобувши освіту в Київській академії праці і соціальних відносин, він будував плани на майбутнє, працював і мріяв. Але війна змінила все.
12 червня 2023 року Олександр був мобілізований до лав ЗСУ. Він став старшим лейтенантом, командиром 3-ї танкової роти танкового батальйону 38-ї окремої бригади морської піхоти імені гетьмана Петра Сагайдачного.
Життя Героя обірвалося 15 січня 2025 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Сергіївка Покровського району Донецької області. Йому назавжди залишиться 40 років. У невимовній тузі залишилися мама Наталія Іванівна, брат Володимир та вся родина.
Ці дві історії — про Олександра, що воює, і Олександра, що загинув — є дзеркалом нашого сьогодення. Ми повинні пам’ятати ціну кожного спокійного ранку і шанувати кожного, хто носить піксель.
Слава захисникам України і вічна пам’ять полеглим!
