5 лютого 2026 року стало днем сліз радості для восьми родин на Вінниччині та днем глибокого шоку для всіх, хто зазирнув у списки «на обмін» з того боку. Після тривалої паузи Україна вигризла з російської неволі 157 своїх Героїв. Ціна цієї свободи — повернення до росії біомаси, від біографій якої холоне кров: серійних ґвалтівників дітей, корумпованих чиновників та «кадирівської еліти», яку публічно обіцяли «змити кров’ю», але потайки забрали додому.
Золотий фонд нації проти тюремного непотребу
Контраст цього обміну вражає. Україна зустрічала справжніх титанів. Серед звільнених — восьмеро вінничан, за плечима яких оборона Маріуполя, пекло «Азовсталі», м’ясорубка Бахмута та Авдіївки. Додому повернувся Богдан Кашпрук з Літинської громади, який пройшов через судилища рф після виходу з «Азовсталі». Повернувся Іван Бакун з Вапнярки, на якого сестра чекала майже чотири роки, не вірячи в похоронки. Повернулися Сергій Бойко, Микола Синишин, Олександр Штаньковський та інші наші земляки, які роками виживали в нелюдських умовах, зберігаючи гідність.
Кого ж насправді прагнула повернути росія? Статистика проєкту «Хочу жить» малює чіткий портрет «сучасного російського героя»: 75% (118 осіб) — колишні ув’язнені, які підписали контракт прямо в тюрмі; 13% (20 осіб) — «кадирівці» з підрозділів «Ахмат»; і лише жалюгідні 7% — кадрові військові або мобілізовані.
Кремль цинічно розставляє пріоритети: мобілізовані «Івани», яких удома чекають матері, їм не потрібні. Натомість цінуються вбивці-рецидивісти, яких одразу можна кинути в штурми, та «чеченські принци», за яких особисто домовлявся Рамзан Кадиров. «Кадирівці» обмінюються першочергово через політичний вплив Кадирова та особливий статус чеченських підрозділів у структурі російських сил. Росія неодноразово зривала обміни, відмовляючись забирати звичайних солдатів, якщо в списках не було «кадирівців».
Гвалтівник дітей — обличчя російської армії
Найбільш резонансним стало повернення до рф персонажа на ім’я Роман Бібулатов. Це не просто окупант — це істота, якій не місце в людському суспільстві. Бібулатов — «кадирівець», який у 2010 році був засуджений за зґвалтування трьох дітей (хлопчика та двох дівчаток віком від 8 до 12 років). Слідство довело 20 епізодів насильства.
Відсидівши термін, він знову попався на п’яному керуванні у 2022 році й, аби уникнути тюрми, підписав контракт. Саме на таких «героїв» міняли наших захисників. У росії ґвалтівника малолітніх зустріли з почестями, а його «бойовий досвід», вочевидь, знову знадобиться «великій імперії».
Лицемірство «Ахмата»
Окремої уваги заслуговує історія з «кадирівцями». Генерал росгвардії, а за сумісничтвом пропагандистський клоун, Апті Алаудінов публічно заявляв, що чеченці, які здалися в полон (як-от Магомед Заркахматов, колишній голова села Валерик, звільнений за те що відбирав землю у селян), «не заслуговують на життя» і їх треба вбити. Але слова — це одне, а «поняття» — зовсім інше.
Москва неодноразово зривала обміни, відмовляючись забирати простих росіян доти, доки в списках не з’являлися прізвища з оточення Кадирова. Попри публічну зневагу до тих, хто здався, система своїх не кидає — особливо якщо ці «свої» потрібні для підтримки іміджу «непереможного піхотинця путіна».
Цей обмін — дзеркало війни. Україна боролася за кожного, бо для українців захисники країни це — Люди з великої літери. Росія ж торгувалася за ґвалтівника дітей Бібулатова та «штормівців»-зеків, бо для неї це — дешевий ресурс, який після короткої передишки знову кинуть у м’ясний штурм, аби не витрачати «дорогих» кадрових військових.
У Вінницькому обласному ТЦК та СП, у громадах Вінниччини та місцеві ЗМІ вже назвали імена захисників, які повернулися додому. Це люди різного віку — від 26 до 59 років, з різних куточків області, але об’єднані спільною долею: вони вистояли в нелюдських умовах російської неволі.
Тульчинський район: сльози радості у Вапнярці та Томашполі
Найбільше захисників цього разу повернулося з полону на Тульчинщину. Рідні села, родини та громади зустріли одразу трьох воїнів.
Іван Бакун (с. Високе, Вапнярська громада)
Народився 1987 року, служив у 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді. Іван зник безвісти 21 квітня 2022 року під час важких боїв у районі населеного пункту Василівка (Бахмутський район, Донеччина). Майже чотири роки родина жила в невідомості. Його вдома чекала сестра Марина, яка першою отримала ранковий дзвінок про звільнення брата.
Вадим Вулері Калеб (с. Вербова, Вапнярська громада)
Народився 1997 року, також служив у 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді. Вадим виконував бойові завдання на Донецькому напрямку. Зв’язок із ним обірвався ще на початку повномасштабного вторгнення — 6 березня 2022 року. Довгий час його доля залишалася невідомою. Лише 29 травня 2023 року вдалося підтвердити, що він живий і перебуває у полоні. Вдома його чекали тітонька Леся та вся велика родина.
Сергій Бойко (с. Яришівка, Томашпільська громада)
Народився 1967 року, солдат 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Сергій боронив одну з найгарячіших точок фронту — Авдіївку, і зник безвісти під час бойових дій у Покровському районі. Його вдома чекала дружина, пані Ніна, яка постійно підтримувала зв’язок із координаційним штабом та владою, щоб наблизити повернення чоловіка.
Могилів-Подільський район: повернення бійців 110-ї та 59-ї бригад
Микола Синишин (с. Борівка, Чернівецька громада)
Народився 1970 року, служив у 110-й окремій механізованій бригаді. Микола — досвідчений воїн, який зник безвісти 20 квітня 2022 року під час оборони Авдіївки. Майже чотири роки неволі не зламали його духу, і він нарешті повернувся додому.
Олександр Штаньковський (с-ще Брониця, Могилів-Подільська громада)
Народився 1992 року, служив у 59-й окремій мотопіхотній бригаді імені Якова Гандзюка. Олександр — військовослужбовець славетної вінницької 59-ї бригади. Його звільнення особисто повідомив голова громади Геннадій Глухманюк, зазначивши, що це свято для всього селища.
Вінницький та Хмільницький райони: Маріуполь і Донецький степ
Богдан Кашпрук (с. Літинка, Літинська громада)
Народився у 2000 році (26 років). Служить у Військовій частині 3029 Національної гвардії України. Богдан зустрів повномасштабну війну у Маріуполі, пройшов через пекло вуличних боїв у місті Марії. У травні 2022 року, виконуючи наказ вищого командування, він залишив «Азовсталь» та потрапив у полон. Російська сторона незаконно судила нацгвардійця. Повернення Богдана стало перемогою справедливості.
Микола Поліщук (с. Пагурці, Уланівська громада)
Народився у 1998 році. Солдат 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Микола вважався зниклим безвісти після боїв у районі села Времівка (Великоновосілківська громада, Волноваський район). Новина про його повернення стала для земляків із Уланівської громади джерелом великої радості.
Юрій Данилишн (м. Немирів)
Народився у 1987 році. Родом із села Дерев’янче (Рівненська область), проте все життя пов’язав із Вінниччиною. Зник безвісти 28 травня 2022 року під час боїв за Бахмут. Додому його чекали дві маленькі донечки та дружина. Для їхньої родини завершилися роки тривожного очікування.
Як зазначалося, цей обмін полоненими був надзвичайно складним. Більшість звільнених потрапили в неволю ще в перші місяці повномасштабної війни 2022 року. Дехто довгі роки вважався зниклим безвісти, і родина не знала про його долю нічого, інші пережили численні російські в’язниці. Проте всі вони вистояли.
