Історія вінницької сім’ї, яка нікого не залишить байдужим. Тільки почитайте про цю боротьбу за життя, любов до України! Та безмежну відвагу за нашу з Вами незалежність! Батьки трьох дітей у перший день війни пішли на фронт.
“Ми сиділи у підвалі спустошеної багатоповерхівки. Ховались від чергового прильоту. Але тут удар і на нас посипався розжарений бетон. Все це сталось у одну секунду. В наступну – я дивився на трьох загиблих побратимів. Їхні тіла догорали на моїх очах. Серце переставало битись.. Я згорав заживо… Руки.. одяг… Все було у вогні, палало.. Очі закривались.. Я помирав… Потім темрява, і немов янгол, у білому, яскравому світлі з’явилась моя молодша донечка Марійка. Ніби сама діва Марія в образі моєї доньки рятувала мою душу. Пам’ятаю, як смерть вже затягувала мене, але донька не відпустила… Стояла перед смертю, як стіна, і своїм янгольським світлом втримала мене на цьому світі. Раптово в серце хлюпнув адреналін. Відкрив очі, і палаючий почав вибиратись із руїн заваленого будинку.. Те, що я вижив – це диво. – розповідає ветеран війни Андрій Лисовий, який понад 7 місяців повномасштабного вторгнення пробув на “нулі”.
Разом із дружиною 24-го лютого вони вирішили йти захищати Україну. Дома залишили трьох діток на їхню бабусю. А самі зареклись собі – знищити окупантів, які прийшли на нашу землю. Зараз Надія Дмитрієва та її чоловік Андрій Лисовий травмовані та лікуються на Вінниччині. Їхню історію боротьби за життя та шокуюче повернення з фронту публікуємо ексклюзивно для наших читачів.
– Надіє, коли та як для Вашої сім’ї розпочалась війна?
– Повномасштабна війна розпочалась для нас тоді, коли пролунала перша сирена. Ми з чоловіком заспокоїли діток. Зібрались із силами, пішли в магазин і закупили продукти. Принесли додому харчі та сказали, що ми вирішили йти на фронт. Діток залишаємо на бабусю. Мама плакала, але відкрила сковорідку. Там було жаране сало. Вона спакувала його нам у торбинку разом з хлібом та благословила. Сказала, що буде нас чекати… Говорю це і самій не віриться, бо ніби вчора було… У нас навіть не було роздумів чи обговорень. Ми просто розуміли, що потрібно йти і захищати нашу Україну!
– Куди Ви відправились далі?
– Ми пішли в військомат. Там нам сказали, що зателефонують і відправили додому. Але ми вирішили, що не будемо чекати. Почали шукати, де саме зараз можемо допомогти. Хотіли записатись і йти захищати країну. Так і сталось. На вулиці 600-річчя вже в той день нас записали. Із речей ми мали декілька пар носків та мамине жарене сало…Думали тільки про дітей, про те, як їх вберегти від клятих рашистів. Про всіх українських дітей…
– Андрію, ти весь час був на передовій. Скільки разів міг загинути? Та як вдалось вижити після страшних бомбардувань. Знаю, що тебе обливали орки фосфором та травили хімією..
– Скажу чесно, що сам не знаю, як мені вдалось вижити. На “нулі” пробув 7 місяців. Нас кидали у різні кутки двох областей. Вся Луганщина і Донеччина – це пекло. Щосекунди я міг втратити своє життя. Зізнаюсь, я не пам’ятаю за ці місяці жодного дня, коли б я міг нормально поспати чи поїсти. Перебивались чим було і коли було. Бо по нас гасили щохвилини. Так, була і хімічна зброя. Думаю, це вже ні для кого не секрет, що рашисти застосовують хімію на Сході. Просто травлять наших людей та знищують території Східної України. Кожен бій з москалями – це боротьба за виживання! Коли кацапи гасили по нас артою, я згадував лише свою мужню дружину Надіньку та діток. І розумів, що маю вижити заради них. Я не буду казати про свою безстрашність, адже боявся щосекунди. Найбільше боявся, що моє тіло залишиться там, десь у полях Луганщини. Боявся, що рідні не зможуть мене поховати як слід. Боявся, що більше не побачу посмішок моїх діток. Боявся, що не зможу вберегти Україну!
Моєю фатальною травмою стало поранення на “нулі”. Від авіаударів ми сховались у підвалі пустого триповерхового будинку. Там колись жили люди, а тепер тільки стіна та пусті квартири, які вже розграбували москалі. Кацапи вирахували, де ми знаходимось і вдарили по будинку важкою зброєю. Нас засипало розжареним бетоном. Троє моїх побратимів загинуло на місці.
– Чи допомагає Вам місцева влада? Чи підтримує морально?
– Жодного разу наша місцева влада не допомогла нам. Ні фінансово, ні морально. Та ми і не просимо їхніх грошей. Лише Волонтери привезли в шпиталі багато допомоги. І навіть зі шкіл, із сіл, із різних фондів. Ми роздавали все по лікарні, мама готувала їжу відразу на декілька палат. Були проблеми із наданням групи інвалідності моєму чоловіку. МСЕКУ не підходили документи. Казали, що неправильно була написала довідка з Немирова. Посилали від одних дверей до інших. Я була на фронті, а Андрій із важкими пораненнями, весь у бинтах терміново поїхав у батальйон у Дніпровську область. Його викликали. МСЕК для надання групи, хотів від нас казна що. Я не витримала і написала крик душі на цю тему у соціальних мережах. Журналістка звернула увагу і написала статтю. Також звернув увагу Борзов. І вже тоді голова МСЕКУ зателефонувала мені і процес пішов набагато швидше.
– Надю, ти півтора року була на фронті. А тепер важке поранення. Кого першим побачила, коли відкрила очі? Як відчуваєш себе у Вінниці?
– Зізнаюсь, кого першим побачила не пам’ятаю. Але пам’ятаю побратимів та подруг, які приходили до мене у перші дні. Я рада, що повернулась у Вінницю. Тут відчуваю рідних людей та бачу своїх діток… Місто стає гарнішим, але мене шокую та обурює відношення місцевої влади. Я зараз пересуваюсь лише на візочку. А у місці немає жодних нормальних з’їздів з тротуарів для інвалідних візків. Для мене кожен з’їзд це каторга. Я практично випадала із коляски кожен раз, коли виїжала у місто… Дуже хочеться місцеву владу посадити у візки, прив’язати стяжками і хай би вони спробували проїхати Вінницею і не вбитись. У місті немає жодного БігБорду чи напису, що у нас війна, немає реклами із подякою захисникам, але є подяка Швейцарії за трамваї. Таке враження, що на Донецькому напрямку стоїть 10 трамваїв і вони стримують агресора, а не вінничани та вінничанки, які вже віддали сотні життів за перемогу України! Від влади ми не почули жодного доброго слова. Та і взагалі, я не знаю тих поранених бійців, хто хоть щось почув. Закликаю вінничан пам’ятати, що у нашій країні триває війна. Тисячі побратимів та посестер зараз захищають Вінниччину від окупантів! Тільки подумайте, куди б зайшли рашисти, якби не добровольці, які стримали їхній наступ. І перше аніж кричати до військових на вулиці, тисячу разів подумайте, кому ви завдячуєте мирним життям у Вінниці.візків. Для мене кожен з’їзд це каторга. Я практично випадала із коляски кожен раз, коли виїжала у місто… Дуже хочеться місцеву владу посадити у візки, прив’язати стяжками і хай би вони спробували проїхати Вінницею і не вбитись. У місті немає жодного БігБорду чи напису, що у нас війна, немає реклами із подякою захисникам, але є подяка Швейцарії за трамваї. Таке враження, що на Донецькому напрямку стоїть 10 трамваїв і вони стримують агресора, а не вінничани та вінничанки, які вже віддали сотні життів за перемогу України! Від влади ми не почули жодного доброго слова. Та і взагалі, я не знаю тих поранених бійців, хто хоть щось почув. Закликаю вінничан пам’ятати, що у нашій країні триває війна. Тисячі побратимів та посестер зараз захищають Вінниччину від окупантів! Тільки подумайте, куди б зайшли рашисти, якби не добровольці, які стримали їхній наступ. І перше аніж кричати до військових на вулиці, тисячу разів подумайте, кому ви завдячуєте мирним життям у Вінниці.
