Обрана на позачергових виборах 21 липня 2019 року Верховна Рада нинішнього скликання, яка розпочала роботу 29 серпня того ж року, відзначила шосту річницю своєї діяльності. Цей парламент став найдовготривалішим в історії незалежної України. Причиною такого рекорду є воєнний стан, що унеможливлює проведення виборів. Водночас ювілей припав на період глибокої кризи довіри та єдності — як усередині провладної фракції, так і у стосунках між владою та опозицією.
Монобільшість: від тріумфу до ерозії
Президент Володимир Зеленський увійшов в історію України як перший глава держави, що отримав у парламенті власну монобільшість. Фракція «Слуга народу» налічувала 254 депутатських «штика», що дозволяло йому формувати уряд та ухвалювати закони в «турборежимі».
Однак з часом монолітність дала тріщину. Внутрішні конфлікти, ідеологічні суперечності та скандали призвели до поступового скорочення фракції. Уже на березень 2024 року ядро «Слуги народу» становило близько 150 голосів — значно менше необхідних 226 для самостійного ухвалення рішень.
Негласна коаліція з екс-«ОПЗЖ»
Втрата більшості змусила владу шукати нових союзників. Все частіше «Слуга народу» спирається на голоси депутатських груп, сформованих із колишніх членів забороненої проросійської партії «Опозиційна платформа — за життя» — «Платформа за життя та мир» і «Відновлення України».
Аналіз голосувань свідчить: підтримка цих груп є системною. Це дозволяє говорити про фактичне існування негласної коаліції. Опозиція та громадськість називають таку співпрацю політичним цинізмом і вказують на її ідеологічну несумісність, особливо в умовах війни з росією.
Президентсько-парламентська Україна
Спершу завдяки монобільшості, а нині — через неформальну коаліцію з проросійськими депутатами, президент Зеленський продовжує утривувати у своїх руках безпрецедентний обсяг влади. На думку політологів, країна фактично трансформувалася з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку.
Верховна Рада втратила значну частину своєї суб’єктності та дедалі більше перетворюється на слухняний додаток до Офісу президента. Це проявляється у ручному керуванні роботою парламенту з Банкової, ігноруванні опозиційних ініціатив і згортанні контрольних функцій. Соціологія також фіксує зростання занепокоєння громадян надмірним впливом президентського офісу на парламент.
Річниця без свята
Шоста річниця роботи Верховної Ради ІХ скликання стала не підставою для святкувань, а радше маркером глибоких трансформацій у політичній системі України.
Парламент, який за Конституцією мав би бути незалежною гілкою влади, майданчиком для дискусій та виразником суспільних інтересів, усе більше виглядає як не надто важливий та другорядний департамент виконавчої влади.
