Національний банк України анонсував введення в готівковий обіг нової банкноти номіналом 2000 гривень, яка з’явиться 4 вересня 2026 року. Це стане знаковою подією не лише для фінансової системи, а й для культурної пам’яті країни, адже вперше на українській валюті буде зображено уродженця Вінниччини — видатного поета-шістдесятника, перекладача та правозахисника Василя Стуса.
У Нацбанку пояснили, що запровадження нового номіналу зумовлене об’єктивними економічними чинниками — зростанням рівня заробітних плат, зміною цін та збільшенням обсягу готівки в обігу. Як зазначив голова НБУ Андрій Пишний, нова банкнота допоможе скоротити витрати на логістику готівки та зробить розрахунки зручнішими для громадян, бізнесу і банків.
Дизайн купюри виконано у синьо-жовтих кольорах. На лицьовому боці розміщено портрет Василя Стуса та художні мотиви, що відсилають до творчості шістдесятників, зокрема елементи мозаїк Алли Горської. Поруч наведено рядки з вірша, написаного поетом у радянському ув’язненні: «А свічка тріпотить світанком, котрий наш правнук днем назве».
На зворотному боці зображено будівлю філологічного факультету Донецького національного університету, де навчався Стус. Банкнота розміром 75×166 мм матиме сучасний комплекс захисту, зокрема «віконну» захисну стрічку Anima™ Colour з ефектом руху та динамічною зміною зображення тризуба на знак гривні.
Дата введення банкноти в обіг — 4 вересня — обрана невипадково. Саме цього дня у 1965 році Василь Стус став учасником першого відкритого протесту проти репресій української інтелігенції, а рівно через двадцять років, 4 вересня 1985 року, загинув у радянському таборі суворого режиму.
Життєвий шлях Василя Стуса розпочався 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Гайсинщині. Невдовзі його батьки, рятуючись від примусової колективізації, переїхали до Сталіно (нині Донецьк), забравши із собою малого сина. Хоча дитинство та юність майбутнього поета минули на Донбасі, саме подільська земля стала його духовним корінням і назавжди залишилася важливою частиною його самоідентичності.
Ще у школі Стус захопився літературою. Під час навчання у Сталінському педагогічному інституті він самостійно опанував латинську та німецьку мови, вивчав творчість авторів, заборонених радянською владою. Попри тотальну русифікацію регіону, принципово спілкувався українською мовою, що суттєво вирізняло його серед оточення.
Згодом Стус переїхав до Києва й вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Там він приєднався до Клубу творчої молоді, де разом із В’ячеславом Чорноволом, Іваном Дзюбою, Лесем Танюком та іншими шістдесятниками виступав за збереження української культури та національної самобутності.
Переломним моментом у його житті стало 4 вересня 1965 року. Під час прем’єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» Стус відкрито підтримав заклик Івана Дзюби та В’ячеслава Чорновола протестувати проти таємних арештів української інтелігенції, промовивши: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра — євреїв, потім росіян!». Цей виступ коштував йому аспірантури та став початком багаторічних переслідувань із боку радянських спецслужб.
Його першу поетичну збірку «Круговерть» радянська цензура знищила ще на стадії набору. Вірші поширювалися переважно через самвидав — у збірках «Зимові дерева» та «Веселий цвинтар» — або друкувалися за кордоном. Вершиною творчості Стуса вважають збірку «Палімпсести», написану переважно під час ув’язнення. У ній особистий біль автора поєднався з глибокими філософськими роздумами про долю України. Водночас він багато перекладав, відкриваючи українському читачеві твори Ґете, Рільке та Лорки.
Із 47 років життя Василь Стус провів у слідчих ізоляторах, карцерах і таборах 13 років. Його двічі засуджували за статтею про «антирадянську агітацію та пропаганду». Під час заслання у 1977 році він офіційно відмовився від радянського паспорта, заявивши, що бути громадянином СРСР означає бути рабом.
Другий судовий процес у 1980 році став відвертим фарсом. Державним адвокатом Стуса призначили Віктора Медведчука, майбутнього кума російського диктатора путіна. Замість належного захисту він фактично погодився з позицією обвинувачення, що сприяло винесенню максимального вироку та стало одним із найвідоміших прикладів безправності радянського судочинства.
У серпні 1985 року поета помістили до карцеру табору особливого режиму ВС-389/36 у Пермській області. Формальним приводом стало нібито порушення режиму — він сперся ліктем на нари під час читання книги. На знак протесту Стус оголосив сухе голодування. У ніч із 3 на 4 вересня 1985 року його серце зупинилося. Офіційною причиною смерті назвали серцеву недостатність, однак існують вагомі підстави вважати, що вона стала наслідком багаторічного виснаження, жорстокого поводження та нелюдських умов утримання. Про смерть поета радянська влада повідомила його родині лише через понад місяць.
Лише в листопаді 1989 року прах Василя Стуса разом із останками його побратимів Юрія Литвина та Олекси Тихого повернули в Україну. Перепоховання на Байковому кладовищі в Києві перетворилося на багатотисячну мирну маніфестацію, що засвідчила незламність його ідей.
У 1991 році Василеві Стусу посмертно присудили Державну премію України імені Тараса Шевченка, а у 2005 році надали звання Героя України.
Сьогодні його ім’я символізує незламність для мільйонів українців. Донецький національний університет, який колись виключив його з аспірантури, тепер носить його ім’я і через російську окупацію тимчасово розташований у Вінниці.
