У Вінниці триває збір підписів під електронною петицією з пропозицією перейменувати вулицю Олександра Музики на честь 22-річного нацгвардійця Ігоря Шиманського.
Звернення на платформі E-DEM зареєструвала дівчина загиблого військового, вінничанка Маріанна Саулко. Станом на 28 вересня ініціатива зібрала вже більше 160 голосів з 350 необхідних для її розгляду міською владою. Авторка пропонує увічнити ім’я командира взводу, який загинув на Донеччині, однак у цій історії є один неочевидний топографічний нюанс: вулиці Олександра Музики у Вінниці насправді не існує.
Щоб зрозуміти, ким був Ігор Шиманський, варто почати з його дитинства. Він народився 22 січня 2003 року в селі Токарівці, що на Миколаївщині. Коли хлопчикові було близько двох із половиною років, на нього впали важкі металеві ворота. Після травми лікарі діагностували атрофію головного мозку та не давали оптимістичних прогнозів. За розповідями близьких, батьки не змирилися з цим і шукали можливості для лікування. Коли грошей не залишилося, продали родинну реліквію — старовинні монети. Ці кошти допомогли оплатити операції, які, за словами родини, врятували хлопцеві життя.
Спочатку Ігор мріяв стати кардіологом. Але після дев’ятого класу вирішив пов’язати своє життя з військовою справою. Він вступив до ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою, який закінчив із золотою медаллю, а потім — до Національної академії Національної гвардії України в Харкові. Там навчався на командно-штабному факультеті та завершив навчання з відзнакою.
За спогадами близьких, гроші на навчання в Харкові Ігор збирав сам. Він багато навчався, цікавився військовою технікою, вивчав іноземні мови. Володів англійською, вивчав німецьку та іспанську, брав участь у міжнародних навчаннях у Німеччині та Румунії. Особливий інтерес мав до бронетехніки й міг годинами розповідати про танки Leopard.
У 2025 році, після закінчення Національної академії Національної гвардії України, він розпочав службу в батальйоні «Сила Свободи» 4-ї бригади оперативного призначення «Рубіж». Виконував бойові завдання на Харківському, Сіверському та Покровському напрямках.
Побратими згадують його як командира, який не уникав складних завдань і дбав про своїх людей. Військові розповідали, що Ігор погоджувався виконувати завдання, від яких інші відмовлялися. Зокрема, одного разу він вирушив забрати з ворожої території великий безпілотник, який використовували для доставки їжі. Іншого разу допоміг вивести військового, який кілька днів самостійно тримав оборону в оточенні.
Поза службою Ігор цікавився криптовалютою та, за розповідями близьких, зміг заробити на ній понад 280 тисяч гривень. Частину коштів витрачав на допомогу іншим, а також на військове спорядження. Після його загибелі мати вирішила спрямувати зароблені сином кошти на придбання біонічних протезів для українських військових.
Ігор підтримував дитячі будинки, поранених військових та людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Допомагав і своєму батькові, який мав проблеми зі здоров’ям. Для нього гроші були радше інструментом, ніж самоціллю.
Улітку 2024 року Ігор познайомився з вінничанкою Маріанною Саулко. За її словами, вони познайомилися через інтернет, а перша зустріч відбулася у Вінниці, де Ігор перебував на полігоні. Їхні стосунки тривали близько року. Саме Ігор підтримував дівчину, коли вона сумнівалася, чи вистачить їй сил розвивати громадську організацію «Голос нації», яка навчає цивільних домедичної допомоги та основ безпеки.
Ігор планував і мирне життя. Мріяв навчитися грати на скрипці, а його мама вже придбала для нього інструмент. Він також любив футбол і малював портрети людей по пам’яті.
19 липня 2025 року група, якою командував Шиманський, потрапила у ворожу засідку на Покровському напрямку. За розповідями близьких та побратимів, Ігор наказав своїм бійцям відходити до мінометної позиції, а сам залишився прикривати їхній відступ. Бій тривав близько 40 хвилин. Шиманський отримав смертельне кульове поранення. Його дії дали можливість групі відійти.
Ігорю було 22 роки. У нього залишилися батьки та сестра. Посмертно військовому присвоїли звання старшого лейтенанта.
Після загибелі тіло військового тривалий час залишалося на полі бою. За інформацією, яку наводили його близькі, повернути його вдалося лише через сім місяців.
З Ігорем пов’язана і частина особистої історії Вінниці. Саме тут він познайомився з Маріанною, а через рік після загибелі його пам’ять вшанували вже у самому місті. 19 липня 2026 року у Вінниці відбулася персоналізована акція пам’яті, присвячена Ігорю Шиманському та загиблому бойовому медику Олегу Сірому. Разом із рідними військових до заходу долучилися близько 50 людей.
Ігор Шиманський прожив лише 22 роки. Він пройшов шлях від відмінника сільської школи та військового ліцею до командира взводу «Рубіжа». Загинув, прикриваючи відхід своїх підлеглих. Тепер його ім’я у Вінниці пропонують увічнити у міському просторі — перейменувавши одну з вулиць на його честь.
Проте ініціатива може зіткнутися з несподіваною перепоною. У Вінниці просто немає вулиці Олександра Музики. Натомість у місті є однойменна трамвайна зупинка — «ім. Олександра Музики» (колишня «Революційна»), розташована на Хмельницькому шосе. Найімовірніше, у петиції йдеться саме про цю зупинку, а не про неіснуючу однойменну вулицю.
Олександр Музика, чиє ім’я авторка петиції пропонує замінити на ім’я Шиманського, — людина з іншої сфери та іншого покоління. Олександр Музика понад три десятиліття працював у вінницькому електротранспорті.
До Трамвайно-тролейбусного управління він прийшов у 1973 році диспетчером. Уже через рік став інженером і начальником виробничо-технічного відділу. У 1997 році очолив підприємство і залишався його керівником до самої смерті. 21 січня 2007 року Олександр Музика помер.
Колеги характеризували Музику насамперед як керівника, який багато років працював над розвитком міського електротранспорту. Саме колектив ТТУ після його смерті виступив із пропозицією увічнити пам’ять керівника. Тодішню трамвайну зупинку «Революційна» запропонували перейменувати на «Пам’яті Олександра Музики». Міськвиконком погодив це рішення.
Тепер міській владі, якщо петиція набере потрібну кількість голосів, доведеться вирішувати нетипове завдання. Юридично неможливо перейменувати вулицю, якої не існує. Можливо, посадовці запропонують авторці змінити назву саме трамвайної зупинки, або ж підшукають для вшанування пам’яті лейтенанта Ігоря Шиманського іншу, дійсно існуючу вулицю Вінниці, яка наразі потребує нової назви в рамках деколонізації. У будь-якому разі, подальший розвиток подій залежатиме від того, чи встигне петиція подолати бар’єр у 350 підписів за ті дні, що залишилися.
