Безбар’єрність на папері: як влада Вінниці понад дев’ять місяців не може допомогти людині з інвалідністю

Вінничанин отримав від держави електроскутер, який мав допомогти йому самостійно пересуватися містом. Але після місяців звернень до чиновників так і не зміг користуватися ним у повсякденному житті. Міська влада запропонувала місце для гаражного боксу, хоча чоловік уже просив не гараж, а розумне пристосування. Обласна адміністрація запропонувала консультації, Нацсоцслужба — роз’яснення законодавства. «Ми Вінничани» дослідили, як прохання про доступність обернулося тривалим листуванням без рішення, яке справді допомогло б людині.

Електроскутер є. Користуватися ним — неможливо

На п’ятий поверх він піднімається з палицею або милицями. Повільно, з великими труднощами. Іноді сам, іноді зі сторонньою допомогою. Кожен спуск сходами, кожне повернення додому потребують зусиль, про які людина без обмежень рухливості може навіть не замислюватися.

Звичайний похід до магазину часом забирає кілька годин. Треба спуститися, дістатися потрібного місця, зробити покупки й повернутися. А потім — знову сходи.

Чоловік має другу групу інвалідності. У травні 2026 року він отримав електроскутер — допоміжний засіб реабілітації, який мав зробити його життя значно простішим.

На прохання героя редакція не називає його імені та не розкриває місця проживання. Чоловік не хоче зайвої уваги до себе й того, щоб його особисті обставини ставали предметом сторонніх обговорень. Ми поважаємо це бажання. Тому в документах, які публікуємо, приховуємо імена, прізвища, адреси та інші дані, за якими можна встановити особу заявника. На фотографіях розмиваємо його обличчя, а також прибираємо деталі, які можуть видати місце проживання. Водночас редакція має оригінали документів і може підтвердити викладені в розслідуванні обставини.

За словами чоловіка, під час отримання скутера він близько 10–15 хвилин випробовував його на території гаражного кооперативу. І був у захваті. Керувати виявилося легко, їхати — комфортно. Нарешті можна було уявити, як він самостійно добирається до магазину чи вирішує повсякденні справи, не витрачаючи на дорогу пів дня.

Він сподівався, що влітку їздитиме містом, зможе частіше виходити з дому, не залежатиме так сильно від сторонньої допомоги.

Але літо минуло. За ним — вересень, жовтень.

Електроскутер так і не став його щоденним транспортом.

На початок листопада, за інформацією, яку чоловік повідомив редакції, технічно справний засіб реабілітації все ще зберігався в гаражі знайомих за межами Вінниці. Після тієї короткої травневої поїздки він ним більше не користувався.

Причина на перший погляд побутова: поблизу будинку немає доступного, безпечного місця, де скутер можна залишати та заряджати. А занести його на п’ятий поверх через сходи й бар’єри в під’їзді чоловік фізично не може.

Здавалося б, саме для таких ситуацій і створюють програми доступності, комісії з безбар’єрності та цілі департаменти соціальної політики.

Та історія цього вінничанина показує, як багато може відбуватися в чиновницьких кабінетах, поки за їхніми дверима для людини нічого не змінюється.

Від прохання про гараж до вимоги розумного пристосування

Чоловік почав шукати допомоги ще до того, як отримав електроскутер.

Перше зафіксоване звернення до міських органів датоване 8 січня 2026 року. Заявник просив допомогти з місцем для гаражного боксу, де можна буде зберігати майбутній електроскутер.

На той час він ще не мав юридично вивіреної позиції. Людина бачила проблему просто: буде скутер — потрібне місце, щоб його залишати, заряджати й не боятися крадіжки.

У лютому та березні тривало листування. Наприкінці березня міська влада повідомляла, що придатної ділянки не знайшла.

Згодом характер звернень принципово змінився.

У травні, після залучення юридичної допомоги, чоловік звернувся вже не просто з проханням надати гараж чи землю під нього. Він поставив питання про розумне пристосування — забезпечення реальної доступності з урахуванням його індивідуальних потреб.

Різниця тут принципова. Гараж — лише один із можливих варіантів. А розумне пристосування передбачає пошук рішення, яке справді дозволить людині користуватися засобом реабілітації.

Це поняття закріплене в Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Йдеться про необхідні й доречні зміни та корективи, які дозволяють людині реалізовувати свої права нарівні з іншими, якщо вони не створюють непропорційного чи невиправданого тягаря.

У травневій заяві чоловік пропонував розглядати різні варіанти. Серед них — пристосування входу, використання відповідного приміщення, захищене місце для зберігання електроскутера, облаштування заряджання та доступного маршруту.

Тобто чиновникам залишили можливість знайти прийнятне технічне рішення, а не виконувати одну-єдину вимогу щодо гаража.

Більше того, заявник допускав облаштування захищеного боксу коштом родини, якщо йому допоможуть визначити законне та придатне місце.

Але згодом з’ясувалося, що навіть цього домогтися непросто.

У червні заявник знову пояснював міським структурам, що його прохання не можна зводити виключно до гаражної процедури.

І все-таки саме гараж залишився головним напрямом, у якому міська влада продовжувала вести справу.

Просив доступність — отримав схему й перелік погоджень

Наприкінці червня міські структури запропонували місце для невеликого гаражного боксу. На підготовленій схемі позначили майданчик орієнтовно 1,5 на 2 метри.

На перший погляд, справа зрушила з місця. Є схема, є місце — залишилося поставити бокс.

Але виявилося, що між позначкою на папері та реальною можливістю залишати там електроскутер — цілий ланцюг погоджень.

Місце запропонували за умови погодження з відповідними службами та організаціями, зокрема тими, що відповідають за інженерні мережі.

І погоджувати все це, згідно із застосованим міським порядком, повинен був сам заявник.

У відповіді на журналістський запит МВ-02 комунальне підприємство «СМЕД ОДР» прямо повідомило, що не зверталося до операторів мереж щодо запропонованого місця. Підприємство також не мало документів про отримані погодження, застереження чи відмови, а також розрахунків вартості необхідних процедур та облаштування.

Інакше кажучи, місце на схемі з’явилося. А документів, які підтверджували б, що його справді можна використати за призначенням, у цього комунального підприємства не було.

Наступний крок чиновники залишили заявникові: обходити установи й збирати погодження.

За словами чоловіка, його знайомі й родичі намагалися усно з’ясувати процедуру. Їм пояснювали, що погодження можуть потребувати технічних досліджень, документації та додаткових витрат. Гарантій позитивного рішення ніхто не давав. Письмових відмов цих організацій у редакції немає, тому йдеться саме про переказ приватних розмов.

Для людини, яка насилу долає сходи власного будинку, перспектива самостійно проходити низку погоджень виглядає особливо промовисто.

Тут бюрократія ніби пропонує просту логіку: ми покажемо на карті, де ви можливо зможете поставити бокс, а ви тепер доведіть усім іншим, що це дозволено.

Але чи відповідала така процедура змісту його звернення?

Міські структури послалися на рішення виконкому №2822 від 22 грудня 2022 року — Порядок надання дозволів на тимчасове встановлення гаражних боксів у дворах багатоквартирних будинків.

Цей порядок насамперед орієнтований на людей, які користуються легковими автомобілями. Серед передбачених ним документів — реєстраційні документи на транспортний засіб і посвідчення водія.

У нашій же історії людина отримала не автомобіль, а електроскутер як допоміжний засіб реабілітації.

І головне — вона просила не просто дозволу поставити споруду, а забезпечення розумного пристосування.

Саме тут виникає принципове питання: чому ширшу вимогу про доступність фактично опрацьовували переважно через процедуру отримання дозволу на гараж?

Можливо, тимчасовий бокс справді міг бути одним із рішень. Але тоді потрібно було встановити його технічну придатність, можливість підведення електроживлення та безпечного користування.

Натомість надані документи демонструють переважно адміністративну процедуру, наступні кроки якої перекладено на самого заявника.

Чоловік просив допомогти подолати бар’єри. У відповідь отримав ще один — тепер уже з печатками, схемами й необхідністю шукати погодження.

Після численних звернень влада нарешті офіційно визнала: бар’єри існують

Поки тривало листування про можливе місце для боксу, сама проблема доступності будинку нікуди не зникла.

Чоловік неодноразово звертав увагу міської влади на фізичні перешкоди на шляху від квартири до виходу. До звернень додавали фотографії, щоб чиновники могли побачити умови, у яких він живе.

17 вересня 2026 року комісія здійснила обстеження й офіційно зафіксувала бар’єрність об’єкта.

Це один із найважливіших документів у всій справі.

Адже відтепер ідеться не лише про слова заявника чи оцінку його родини. Наявність фізичних бар’єрів підтверджено актом самої міської комісії.

Після цього можна було очікувати бодай зрозумілого плану: які варіанти можливі, хто їх оцінює, хто організовує роботи й у які строки.

У відповіді від 24 вересня міська рада повідомила про проведене обстеження. Згодом у відповіді на журналістський запит МВ-01 від 21 жовтня міські чиновники знову пояснювали обмеження, пов’язані з конструктивними особливостями будинку, правами співвласників та необхідністю додаткового проєктування.

Місто посилалося також на те, що альтернативного придатного місця для боксу не виявлено. І цей аргумент потрібно почути: міськрада визнає, що технічне рішення не виникає з одного розпорядження. Але у відповіді немає підтвердження, що доступність уже забезпечена, — а саме цього просив чоловік.

Ці обставини не можна просто відмахнути як вигадані. Переобладнання багатоквартирного будинку справді потребує врахування технічних норм і прав власників.

Однак у документах, отриманих редакцією, немає підтвердження виконаних робіт, які забезпечили б чоловікові можливість щодня користуватися електроскутером. Не показано й завершеного альтернативного рішення.

У результаті після багатьох місяців звернень чоловік домігся документального підтвердження бар’єрів, які щодня відчуває на собі.

А от усунути ці бар’єри поки не вдалося.

І в цій історії це чи не найвідчутніший результат роботи міських структур: те, що людина давно знала зі свого повсякденного життя, нарешті визнали на папері.

Обласна адміністрація: коли замість допомоги пропонують консультацію

Ще цікавіше розвивалися події на обласному рівні.

Заявник звертався до Вінницької обласної військової адміністрації, скаржився на невирішену проблему й просив належного реагування.

Але серед результатів обласного втручання з’явилася пропозиція отримати соціальну послугу консультування з пристосування житла.

Для цього департамент соціальної політики залучив громадську організацію «Відкриті серця», яка надає відповідні послуги за договором соціального замовлення.

Сама по собі така співпраця законна. Консультування також може бути корисним: фахівці здатні оцінити потреби людини, пояснити можливі рішення, порадити, як пристосувати житло.

Але в цьому конкретному випадку чоловік давно пояснив свою проблему. Він не може користуватися електроскутером, бо для цього немає придатних умов біля місця проживання.

За його словами, під час телефонної розмови представниця громадської організації пропонувала саме усну консультацію: пояснити, як можна власними силами організувати фізичне пристосування. Чоловік каже, що про реальну допомогу з документами, погодженнями чи організацією робіт у цій розмові не йшлося. Він пояснив, що потребує не чергової поради, а практичної допомоги.

Обласний департамент згодом у письмовій відповіді МВ-08 описав послугу ширше: не тільки рекомендації, а й можливу допомогу з документами та організацією взаємодії. Проте опис того, що послуга може передбачати, ще не є доказом того, що саме це запропонували конкретній людині під час телефонної розмови. Тут версія заявника і загальне пояснення департаменту не збігаються за змістом.

У подальшому офіційному листуванні з’явилося повідомлення, що заявник не виявив бажання отримувати відповідну соціальну послугу.

І тут виникає суттєва деталь.

У відповіді на журналістський запит МВ-05 від 22 жовтня обласний департамент повідомив, що окремо не перевіряв інформацію громадської організації про реакцію заявника на пропозицію консультації.

Отже, повідомлення організації використали в офіційному листуванні, не встановивши окремо обставин телефонної розмови.

Але навіть якби чоловік цілком офіційно відмовився від консультації, хіба це означало б, що він відмовився від вимоги забезпечити доступність?

Ні. Це різні речі.

Людина просила зробити можливим користування електроскутером. А в офіційних відповідях дедалі більше місця займала розповідь про те, чи захотіла вона отримати пораду, як цього домогтися.

Ось де консультаційний механізм починає нагадувати допомогу заради звіту: послугу запропонували, про реакцію людини написали, папери оформили. Тільки сама проблема залишилася.

Обласна адміністрація документально підтвердила наявність механізму соціального замовлення. У договорі з громадською організацією передбачили 220 послуг загальною вартістю 193 600 гривень. Редакція отримала також документи про приймання частини послуг. Ці матеріали не свідчать про фінансові порушення, та й саме фінансування консультацій не є предметом нашого розслідування.

Предмет інший: що конкретно змінилося для людини після залучення обласних структур і надавача консультацій?

За наявними матеріалами, можливість користуватися електроскутером так і не з’явилася.

Тут доречно говорити про управлінську відповідальність керівництва ОВА. Із січня 2026 року адміністрацію очолює Наталя Заболотна. Безпосередні відповіді готував профільний департамент, тому немає підстав приписувати їй особисто кожне службове рішення чи розмову.

Проте керівник відповідає за організацію роботи адміністрації та належне функціонування її підрозділів у межах визначених повноважень.

І виникає питання до очільниці ОВА: чи можна вважати результативною роботу обласної соціальної системи, якщо після численних звернень людини з інвалідністю вона демонструє листування, пропозицію консультації та неперевірене повідомлення про небажання її отримувати, але не показує дієвого шляху вирішення самої проблеми?

Адже співпраця з громадськими організаціями не замінює власних обов’язків державної адміністрації.

Нацсоцслужба: пояснень у відповідях багато, а що перевірили насправді?

Наступна ланка цієї історії — Національна соціальна сервісна служба України.

Саме до неї заявник звертався зі скаргами щодо дій обласних структур і надання соціальних послуг.

І саме ця служба за своїм Положенням, затвердженим постановою Кабміну №783, здійснює державний нагляд і контроль за дотриманням вимог законодавства у сфері соціальних послуг та соціальної підтримки.

Редакція окремо запитала, які конкретно контрольні дії проводилися за цією справою.

У відповіді на редакційне звернення МВ-09 Нацсоцслужба докладно виклала положення законодавства, пояснила свою компетенцію, порядок проведення позапланових перевірок і зміст соціальної послуги консультування.

Також нагадала про статтю 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», яка передбачає вимоги до доступності житла, під’їздів і сходових майданчиків.

Але в розглянутій відповіді редакція не знайшла конкретного акта перевірки, який би засвідчував, що за обставинами цієї скарги служба провела самостійний контрольний захід.

Можна детально пояснити порядок перевірки. Можна процитувати закон. Можна отримати пояснення від обласної адміністрації.

Та все це ще не відповідь на просте питання: що саме державний контролюючий орган перевірив і який результат отримав у цій конкретній справі?

Додаткової іронії додає суперечність у листуванні між державними структурами.

У попередніх відповідях Нацсоцслужба посилалася на інформацію обласної адміністрації, тоді як згодом департамент ОВА заперечив надсилання службі листа із зазначеними реквізитами. Це ще потребує з’ясування точного маршруту документа: він міг надходити іншим каналом або через іншу установу.

Але сама неузгодженість показова.

Людина місяцями просить допомоги, а органи державної влади тим часом не можуть без додаткових пояснень узгодити навіть історію власного листування.

Окремою відповіддю на запит МВ-06 Нацсоцслужба повідомила, що для надання частини матеріалів із персональними даними необхідна письмова згода заявника. Це питання доступу до документів, а не результат перевірки по суті. Частина листування вже була в розпорядженні редакції; сама вимога згоди не пояснює, чи були проведені контрольні заходи.

Нацсоцслужба, звісно, не є установою, яка повинна власноруч будувати пандус чи встановлювати гаражний бокс. Її контрольні повноваження теж мають визначені законом межі.

Але саме тому важливо побачити, як ці повноваження використали для перевірки діяльності надавача соціальних послуг та реагування на скаргу.

За наданими редакції матеріалами, переконливого документального результату самостійної перевірки поки не показано.

До Уповноваженого з прав людини звернулися через можливу дискримінацію

6 вересня 2026 року чоловік підготував окрему скаргу до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У ній порушив питання можливої дискримінації за ознакою інвалідності та фактичного незабезпечення розумного пристосування.

Він просив оцінити не лише те, чи надсилали чиновники листи у встановлені строки, а насамперед — чи не порушено його права по суті. До скарги додали фото бар’єрів у під’їзді та матеріали попередніх звернень.

Чоловік хотів відповіді на головне запитання: чи не перетворилася багатомісячна відсутність рішення на необґрунтовану відмову в розумному пристосуванні?

Це серйозна правова претензія. Але сам факт подання скарги не означає, що дискримінацію вже встановлено: її має оцінити компетентний орган.

За інформацією заявника, на початок листопада відповіді саме на цю вересневу скаргу він не отримав. Редакція також не має документа, який підтверджував би завершення її розгляду. Без підтвердженої дати надходження скарги не робимо висновку про порушення процесуального строку.

І знову повертаємося до тієї самої проблеми: процедура має свій рух, але чоловік досі не має результату, заради якого звертається по захист.

Безбар’єрна Вінниця у звітах влади — реальність дещо інша

На офіційному сайті Вінницької міської ради є окремий розділ, присвячений доступності та безбар’єрності.

Місто має Програму розвитку безбар’єрного простору на 2024–2027 роки, житлову програму на 2025–2030 роки, відповідальні департаменти, комісії, консультаційно-дорадчі органи й публічні звіти.

І це не лише декларації.

В офіційному підсумку за 2025 рік міськрада повідомила про облаштування 13 пандусів біля під’їздів, двох інклюзивних ліфтів та безбар’єрних просторів у восьми житлових будинках. В інших програмних документах наведено також переліки адрес, де здійснювалися різні заходи з покращення доступності.

Отже, міська влада має практичний досвід організації робіт у житловому фонді. Вона знає, як ці заходи планувати й реалізовувати.

І саме тому історія чоловіка з електроскутером викликає ще більше запитань.

Чому в одних випадках місто знаходить механізми пристосування, а в цьому — після багатьох місяців листування — людина отримує переважно схему боксу та перелік погоджень?

Відповідь не може зводитися лише до фрази про відповідальність співвласників.

Ми окремо дослідили юридичну історію управління будинком, де проживає заявник. Його адресу не називаємо на прохання чоловіка, який побоюється можливих негативних наслідків розголошення своєї особи.

У відкритих документах міської ради є результативна частина зборів співвласників, які ще у 2016 році обрали управителем комунальний ЖЕК. Згодом це підприємство перейменували на МКП «УК „Господар Люкс“». Його статут підтверджує, що підприємство належить міській громаді, а органом управління є міський департамент житлового господарства.

У реєстрі управителя також міститься інформація про договір управління будинком. За підтвердженням редакції, підприємство продовжує обслуговувати цей будинок і нині.

Крім того, у 2018 році виконком ухвалив рішення, яке передбачало процедуру списання цього будинку з балансу департаменту житлового господарства.

Саме списання — передбачена законодавством облікова процедура. Воно не доводить, що місто незаконно позбулося будинку чи намагалося уникнути конкретних витрат. Підписаного акта завершення списання редакція не має.

Але важливо інше.

Міська влада має прямий організаційний зв’язок із комунальним підприємством, яке управляє будинком. І водночас посилається на необхідність самостійних рішень співвласників.

Тут справді потрібно розділяти відповідальність. За Законом №417-VIII співвласниками спільного майна є власники квартир і нежитлових приміщень незалежно від наявності ОСББ. За даними редакції, ОСББ в цьому будинку не створено. Але це не означає, що співвласників юридично не існує.

Вони можуть ухвалювати рішення щодо спільного майна. Управитель виконує свої функції відповідно до закону й договору. А міська влада має власні повноваження, програми та підпорядковані структури.

Тож питання не в тому, щоб чиновники самовільно вирішували за мешканців.

Питання в тому, хто мав організувати спільну роботу для пошуку законного й технічно придатного рішення.

Адже самі співвласники не замінять погоджень інженерних мереж, як і міська схема не замінить рішення співвласників там, де воно необхідне.

І якщо всі учасники процедури мають свою частину повноважень, хтось має допомогти поєднати їх в одне практичне рішення.

Поки ж кожен може показати документ про власні дії. А чоловік — лише скутер, який стоїть за містом.

Хто мав забезпечити результат — і чому система його не дала

Українське законодавство не зводить права людини з інвалідністю до отримання довідки або формальної відповіді.

Стаття 30 Закону «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» прямо встановлює вимоги щодо безперешкодного доступу до житлових приміщень, під’їздів і сходових майданчиків, у яких проживають люди з інвалідністю.

Крім того, законодавство забороняє дискримінацію за ознакою інвалідності, зокрема необґрунтовану відмову в розумному пристосуванні.

Але виконання цих вимог залежить від конкретних умов: правового статусу будинку, компетенції органів і організацій, технічної можливості переобладнання та інших передбачених законом обставин.

Ніхто не може на підставі одного звернення гарантувати, що в старому будинку обов’язково можна встановити певний тип підйомника. Як і не можна без перевірки обіцяти, що на конкретній ділянці можна розмістити бокс з електроживленням.

Проте технічні обмеження повинні вести до предметного пошуку можливого рішення, а не ставати кінцевою точкою листування.

І тут добре видно різницю між повноваженнями установ.

Міська рада та її виконавчі органи безпосередньо залучені до житлової політики, місцевих програм доступності, роботи комунальних підприємств і розгляду заяв мешканців. Вони можуть оцінювати застосовні механізми допомоги в межах своїх повноважень.

Управитель будинку має власні обов’язки щодо управління та утримання спільного майна, визначені законом і договором. Конкретні його зобов’язання у цій справі потрібно оцінювати за чинними договірними умовами.

Обласна військова адміністрація відповідає за реалізацію державної політики та забезпечення прав громадян у межах компетенції. Закон «Про місцеві державні адміністрації» передбачає обов’язок розглядати звернення, ухвалювати рішення або надавати обґрунтовані відповіді. Але ОВА не може довільно підміняти собою органи міського самоврядування.

Нацсоцслужба має спеціальні повноваження контролю у сфері соціальних послуг і соціальної підтримки. Вона не є універсальним будівельним інспектором, але повинна належно застосовувати саме ті контрольні інструменти, які їй надає законодавство.

Уповноважений Верховної Ради з прав людини має повноваження парламентського контролю за додержанням прав людини та окремі повноваження у сфері протидії дискримінації. Але скарга заявника ще потребує предметної оцінки, і редакція не підміняє своїми висновками рішення Уповноваженого.

У цій справі установи не залишалися цілком осторонь. Звернення реєстрували, листи готували, пояснення надавали, схеми складали, обстеження проводили.

Та результату, заради якого чоловік звертався, не досягнуто.

Це дозволяє говорити про бюрократичну систему, у якій виконання адміністративних дій фактично підмінило вирішення людської проблеми.

У кожного відомства є документ, яким можна підтвердити свою роботу.

Але в людини досі немає можливості користуватися електроскутером біля дому.

Літо минуло. Листування залишилося

Коли чоловік отримував електроскутер у травні, він сподівався, що нарешті зможе вільніше пересуватися містом.

Він випробував його — і переконався, що це справді зручно.

Потім чекав. Спочатку кілька тижнів, згодом усе літо. Сподівався, що черговий лист, чергове звернення або чергова відповідь наблизять вирішення питання.

За його словами, тепер він майже зневірився й не хоче знову просити допомоги в тих самих установ.

А проблема тим часом стала ще гострішою.

Знайомі, у гаражі яких тимчасово зберігається електроскутер, більше не можуть довго його тримати. Розглядається можливість перевезти засіб реабілітації до села, ще далі від місця проживання чоловіка.

Оренда іншого гаража, за інформацією заявника, може коштувати приблизно три тисячі гривень на місяць. Для пенсіонера з інвалідністю це відчутні гроші. Та навіть така оренда не обов’язково вирішила б проблему, якщо гараж розташований далеко від дому.

Держава надала людині засіб, який мав полегшити її повсякденне життя.

Місцеві й обласні структури за багато місяців створили цілу паперову історію: заяви, відповіді, схеми, консультації, пояснення, нові звернення.

Можна провести ще одне засідання. Обговорити ще одну схему. Написати ще одну відповідь. Знову зібрати документи, погодити формулювання, поставити підпис і відправити лист.

Папери ходитимуть між кабінетами. А людина, заради якої все це почалося, знову спускатиметься сходами з палицею або милицями.

Адже після стількох місяців листування чоловік, як і раніше, витрачає години на справи, які електроскутер міг би суттєво спростити.

І хоч би скільки документів накопичилося у цій справі, жоден із них не замінить можливості просто вийти з дому, сісти на електроскутер і поїхати.

Саме цього результату в цій історії досі немає.

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю громадської організації «Ліга Справедливості України», яка є засновником медіа «Ми Вінничани», і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу