Експоліцейський виганяє хворого батька на вулицю

Експоліцейський та наразі юрист “Вінницького центру професійно-технічної освіти технологій та дизайну” виганяє на вулицю власного батька. Із шокуючою історією у редакцію “Ми Вінничани” звернувся 58-річний Ігор Захарчук. Він відомий фотограф, який все життя працює у фотоательє на вулиці Келецька. Рік тому його спіткало велике горе – від жахливої хвороби – онкології – померла його кохана дружина Алла. Далі – він сильно захворів. За його словами, в момент трауру, його рідний син, скориставшись ситуацією “видурив” у нього право власності на частину будинку, і тепер виганяє батька на вулицю.  Хворий і самотній Ігор вже отримав офіційні листи і тепер готується до судових засідань. Своєю історією він поділився, щоб кожен знав, якої підлості можна очікувати від найближчих людей. Каже, що зрада та підлість рідного сина – це найстрашніше в житті…

Читаємо історію Ігоря Захарчука разом – подробиці в тексті.

В Португалії заробляли на фундамент 

Далекого 1992 року на вулиці Келецькій 19, у Вінниці кипіла робота. Молодий Ігор Захарчук, засукавши рукави, розібрав стару времянку і почав зводити новий, великий дім для своєї родини — дружини Алли та сина. Це був не просто будівельний проект, а втілення надії на щасливе майбутнє.

«На фундамент ми заробили гроші в Португалії. Разом із дружиною їздили на заробітки. А згодом допомогу надали батьки моєї дружини, — згадує Ігор. — Без них я сам будинок не побудував би. Але й справедливості заради хочу сказати, що якби не я, цього дому теж не було б».

Допомагали всі: сусіди розвантажували цеглу, друзі допомагали з підсобними роботами. Це була важка робота, скріплена дружбою. Коли у 1994 році дім був готовий, його оформили як дарчу (договір дарування) від батьків на дружину Аллу.

«Я на це не звернув уваги, думав, це не важливо», — з гіркотою каже сьогодні Ігор. Цей маленький юридичний нюанс, ця цеглинка безмежної довіри до дружини, через 30 років стане для нього каменем на шиї.

Родина жила, працювала. На подвір’ї опинилося три будинки, тому що батьки дружини спочатку подарували їм свій старий дім та половину сусідського, яку вони викупили, а потім чоловік Ігор на цьому ж подвір’ї зніс стару господарську будівлю і на її місці звів третій, новий житловий дім. У одному з будинків на подвір’ї (№2) Ігор відкрив фотоательє, в яке вкладав усі сили та гроші, зароблені, зокрема, й у Португалії. Він сам робив ремонти, купував техніку, доглядав за будинком №3, де вони жили. «Син Денис, — розповідає батько, — ніколи не допомагав нам із ремонтами та й узагалі по господарству. Любляча мати Алла не хотіла навантажувати синочка».

Перші тріщини в сім’ї: «Бог-сонечко» та батько-критик

Відчуження, за словами Ігоря, почалося, коли Денис вступив до Київської академії МВС. Батько згадує, що вся родина — мати, дідусь, бабуся — почала ставитися до нього «як до Бога-сонечка». Йому все дозволяли, ним захоплювалися, не робили жодних зауважень.

«Я ж був єдиним у сім’ї, хто міг сказати прямо про його недоліки або попросити щось зробити, — пояснює Ігор. — Тому він почав мене недолюблювати. Чим старшим він ставав, тим гіршими були наші стосунки».

Син виріс, став юристом, одружився. Батьки допомогли з житлом: бабуся з дідусем подарували двокімнатну квартиру, а згодом теща Дениса купила ще одну, нову. Твердження сина, що йому ніде жити, Ігор називає відвертою брехнею. Але найстрашніший іспит для родини був ще попереду.

Каталізатор: Хвороба матері та гроші на похорон

У вересні 2023 року дружині Ігоря, Аллі, поставили страшний діагноз — рак. Почалися дев’ять місяців пекла. Та найважче, як каже Ігор, це бачити як кохана рідна дружина помирає на твоїх руках. 

«Усі турботи про хвору були тільки з мого боку, — розповідає Ігор, і в його голосі відчувається невимовний біль. — Купувати таблетки, робити уколи, мити Аллу, готувати їсти, прати, прибирати… За весь цей час Денис приходив провідати матір додому лише разів вісім. Допомоги від нього чи його дружини не було жодної».

22 травня 2024 року Алли не стало. І те, що сталося далі, за словами Ігоря, важко вкладається в голові. Окрім того, Ігор Захарчук розповідає, що в нього різко погіршилось здоров’я. Стався нервовий зрив та почалось безсоння. Каже, що з того моменту жив як в тумані, і важко розумів все що відбувається. Можливо, це наслідок великого стресового розладу. 

«Всі розуміють, що поховання – це великі витрати. Одразу після похорону до мене приїхав Денис із дружиною Ольгою і зажадав терміново поділити гроші, що люди дали на похоронах. Ми поділили 40 тисяч гривень навпіл. Решту, близько 30 тисяч, я сказав, що вони підуть на поминки і пам’ятник. Вони не відреагували. Просто зажадали розділити і ці гроші негайно».

Отримавши свою половину, син із невісткою поїхали. «Поминки на 9 днів, 40 днів, рік я робив сам. Жодної допомоги. Жодної участі», — каже батько Ігор.

Фатальний похід до нотаріуса

Менш ніж за тиждень після смерті матері Денис разом із дідусем, нічого не сказавши батькові, пішли до нотаріуса відкривати справу про спадщину. Оскільки все майно було оформлене на Аллу, спадкоємців було троє: її чоловік Ігор, син Денис та її батько (дідусь).

Дідусь відмовився від своєї частки на користь онука. Таким чином, Денис став власником двох третин спадщини, а Ігор — однієї третини.

І тут, за словами Ігора Захарчука, син розіграв блискучу, як виявилося згодом, партію.

«У січні 2025 року Денис прийшов до мене з пропозицією, — згадує Ігор. — Мовляв, походи по кабінетах чиновників — це довго, дорого і принизливо для літньої людини. І каже: “Тато, давай почнемо з чистого аркуша. Щоб заощадити час і гроші, ти віддаси мені свою частину спадщини, а я тобі, як батькові, без податків подарую будинок №2 (фотоательє). А в домі №3, який ти будував, будеш проживати до кінця твоїх днів, як ми з дідусем і обіцяли”».

Ігор, розчулений і змучений горем, самотністю та конфліктами, повірив. Він побачив у цьому шанс на примирення.

«Я сказав: “Синку, ти єдина близька мені людина, ти юрист, роби, як вважаєш за потрібне. Я тобі довіряю і підпишу все, що ти скажеш”».

Той фатальний візит до нотаріуса 12 лютого 2025 року відбувався ніби не зі мною. Після смерті дружини я перебував у стані глибокого шоку та безмежного горя, самотність з’їдала мене зсередини, а постійний стрес остаточно підірвав моє здоров’я. Я не розумів, що роблю, я відчував усе як в тумані. Кожне слово сина, кожна його обіцянка про примирення та спокійне майбутнє звучали як рятівний круг у цьому океані болю. Мій фізичний стан був на грані божевілля, я підписав папери, практично не дивлячись, сліпо довірившись єдиній рідній людині, яка, як мені здавалося, простягнула руку допомоги. Лише через три дні після цього візиту я потрапив до лікарні, де пробув два тижні. Подальші обстеження підтвердили те, що я давно відчував: у мене виявили серйозні захворювання судин та головного мозку, що впливали на мою здатність тверезо мислити та приймати виважені рішення. Тепер я розумію: син, знаючи про мій стан, просто холоднокровно скористався моєю безпорадністю, вразливістю та хворобою, щоб обманом видурити у мене все, що я мав.

Зрада сина: «Ти повинен мені довіряти»

Реальність вдарила наче обухом по голові вже через місяць. Коли Ігор подзвонив сину нагадати про обіцянку взяти участь у витратах на пам’ятник матері, він почув холодну відмову. Більше того, син зажадав віддати йому третину грошей, що залишалися на картці покійної матері Алли, які батько якраз і збирався витратити на монумент.

Але найстрашніший удар був попереду. Коли Ігор запитав, коли ж вони переоформлять на нього обіцяне фотоательє, відповідь сина пролунала як вирок:

«Він із насмішкою відповів: “Переоформлю, коли ти звільниш дім №3 (дім, у якому я прожив усе життя, який я будував)”. Я був у шоці. Я просто втратив дар мови».

Ігор опинився у пастці. Його виганяли з дому в непристосоване для життя приміщення, де електрика вчетверо дорожча, кухня і туалет відсутні, а будь-яка перебудова заборонена. На запитання батька, які він має гарантії, що після ремонту у фотоательє його не виженуть і звідти, син, за словами Ігоря, з посмішкою відповів: «Ти повинен мені довіряти».

Епілог?

7 червня 2025 року Ігор Захарчук отримав першого офіційного листа від сина з вимогою звільнити дім. 1 липня — другого листа, з вимогою виселитися протягом 20 календарних днів, інакше — суд.

Чоловік, який вклав у цей дім своє життя, тепер може його втратити через підпис, поставлений з безмежної батьківської довіри. Він не має іншої нерухомості. Йому немає куди йти. Хвороби зруйнували здоров’я, а смерть коханої дружини підкосила ще більше…

Ця історія — не про закони та документи. Вона про те, що іноді папери, підписані кровним родичем, виявляються страшнішими за вирок ворога. І про те, що дім — це стіни, які можна побудувати і втратити. А от дім як відчуття безпеки, любові та родини для Ігоря Захарчука, схоже, зруйнований назавжди. І збудував цю руїну той, для кого він колись будував майбутнє – рідний син.