4 вересня минає 40 років із дня загибелі Василя Стуса в радянському концтаборі. Його ім’я стало символом незламності та боротьби за Україну. На Вінниччині, де народився Стус, чиновники, зазвичай, згадують про нього лише «під дату». За пафосними промовами справжній приклад жертовної боротьби за правду, свободу й українську ідентичність для них чужий. Тому показово, що серед так званих «почесних громадян Вінниці» немає ані Стуса, ані постатей його масштабу. Натомість там значиться відданий «регіонал» і нинішній депутат міськради від забороненої проросійської «Опозиційної платформи – за життя» Роман Аксельрод, а також Дмитро Дворкіс, колишній мер Вінниці та екснардеп від партії одіозного Павла Лазаренка «Громада», а згодом адепт СДПУ(о) — політичного проєкту, тісно пов’язаного з кумом путіна Віктором Медведчуком, який, власне, і «допоміг» радянській каральній машині розправитися з Василем Стусом.
Василь Стус народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Гайсинщині Вінницької області. Батьки, рятуючись від примусової колективізації, переїхали до Сталіно (нині Донецьк), забравши й малого Василя. Хоча дитинство він провів на Донбасі, подільська земля дала йому коріння й любов до України.
У школі він відзначався надзвичайним потягом до літератури. У Сталінському (Донецькому) педінституті вивчав заборонених авторів, самостійно освоїв латину та німецьку. Попри русифікацію, обрав українську мову спілкування, виділяючись серед оточення.
Переїхавши до Києва, Стус вступив до аспірантури Інституту літератури імені Тараса Шевченка. У Клубі творчої молоді виступав за відродження національної культури разом з Іваном Дзюбою, Лесем Танюком, В’ячеславом Чорноволом та іншими шістдесятниками.
4 вересня 1965 року під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» він підтримав протест проти арештів української інтелігенції: «Протестувати повинні всі: сьогодні хапають українців, завтра — євреїв, потім росіян!» Це коштувало йому відрахування з аспірантури та початку переслідувань.
Перша збірка «Круговерть» була знищена ще в наборі. Його поезія поширювалася у самвидаві («Зимові дерева», «Веселий цвинтар») і публікувалася за кордоном. Вершина творчості — збірка «Палімпсести», написана переважно у в’язниці, де особисті переживання переплітаються з роздумами про долю України. Стус також перекладав Ґете, Рільке, Лорку, відкриваючи українському читачеві світову літературу.
Стуса двічі засуджували за «антирадянську агітацію та пропаганду». Із 47 років життя 13 він провів у слідчих ізоляторах, карцерах, мордовських таборах і на засланні. У 1977 році, перебуваючи на засланні, відмовився від радянського громадянства: «Бути радянським громадянином — значить бути рабом».
Другий суд у 1980 році став фарсом. Призначений державою адвокат Віктор Медведчук (майбутній кум путіна і колоборант), замість того щоб захищати Стуса, фактично працював на звинувачення, допомагаючи радянській владі обґрунтувати ув’язнення поета. Його дії стали одним із прикладів цинізму радянської репресивної машини.
У серпні 1985 року Василя Стуса кинули до карцеру табору ВС-389/36 у Пермській області (Верхнеуральська зона, колонія суворого режиму), офіційно за формальним приводом — він нібито сперся ліктем на нари під час читання книги. На знак протесту Стус оголосив сухе голодування.
У ніч з 3 на 4 вересня його серце зупинилося. Офіційно — серцева недостатність, проте є всі підстави вважати, що це стало наслідком тривалих фізичних і психологічних тортур. Радянська влада понад місяць приховувала його смерть.
У 1989 році прах Стуса, разом із Юрієм Литвином і Олексою Тихим, повернули на Батьківщину. Перепоховання на Байковому кладовищі стало велелюдною маніфестацією непереможності його ідей.
У 1991 році Василь Стус отримав Державну премію України імені Тараса Шевченка, а у 2005-му — звання Героя України. Сьогодні його ім’я символізує незламність для мільйонів українців. Донецький національний університет, який колись виключив його з аспірантури, тепер носить його ім’я і через російську окупацію тимчасово розташований у Вінниці.
