Уявіть, що війна забрала у вас дім. Або навіть не дім, а щось не менш важливе — спокій, сон, відчуття безпеки. Ви живете у постійному напруженні, здригаєтеся від сирен, втрачаєте роботу. Та, зрештою, уявляти й не потрібно — це реальність мільйонів українців. Що робити? Чекати роками на репарації? Дехто не чекає і вже сьогодні йде до суду, виставляючи росії особистий рахунок за свої страждання. Але чи має це сенс?
Історія перша: дім зруйновано, а папірця немає
Наталія Іванова — переселенка з Донеччини. Її будинок у селі Маяки поблизу Слов’янська зазнав серйозних руйнувань внаслідок російських обстрілів. Жінка була змушена залишити рідний дім, переїхати до Вінниці та починати життя з нуля.
Вона звернулася до суду, вимагаючи від росії компенсації: майже 1,5 мільйона гривень — за зруйноване майно та 2 мільйони — за моральну шкоду.
Суддя Вінницького районного суду Оксана Фанда, врахувавши глибину душевних страждань позивачки, яка втратила доступ до свого майна та була змушена кардинально змінити життя, присудила їй 200 тисяч гривень моральної компенсації.
Водночас у відшкодуванні матеріальних збитків на суму майже 1,5 мільйона гривень суд відмовив. Причина — недостатність доказів. Отримати офіційний висновок експерта з прифронтової зони виявилося практично неможливо. Акт обстеження підтверджує пошкодження будинку, однак не містить точної суми збитків. Наданий акт комісійного обстеження також не визначав вартості пошкоджень, а інші документи, зокрема експертний висновок, позивачка не змогла надати.
Не погодившись із таким рішенням, Наталія Іванова подала апеляцію.
Історія друга: коли ракета прилітає у твоє місто
Вінничанин Морріс-Всеслав Шостак, про якого «Ми Вінничани» вже розповідали, не втратив власного дому, проте війна повністю змінила його життя. Як IT-спеціаліст, він, за власними словами, позбувся закордонних контрактів через постійні відключення електроенергії. Шостак став свідком трагічних наслідків ракетного удару по Вінниці 14 липня 2022 року. Він наголошував на пошкодженні власного будинку внаслідок вибуху, а також на неможливості відвідувати Крим і схід України через окупацію та бойові дії. Постійні повітряні тривоги, безсоння, тривога за себе та близьких — усе це він описав у своєму позові, оцінивши моральні страждання у 120 мільйонів гривень.
Суддя Вінницького міського суду Володимир Воробйов визнав, що росія є винною у стражданнях вінничанина. Втім, замість запитуваних 120 мільйонів, суд присудив 100 тисяч гривень компенсації. Шостак оскаржив це рішення, але апеляційний суд залишив суму без змін.
Головне питання: рішення суду є, а де гроші?
Історії Наталії та Морріса-Всеслава показують дві ключові проблеми. По-перше, довести розмір шкоди, особливо моральної, неймовірно складно. По-друге, суди присуджують суми, значно менші за ті, що вимагають люди.
Та навіть отримавши рішення суду на руки, виникає логічне питання: як змусити росію заплатити? Адже зрозуміло, що добровільно вона цього не зробить, а її представники просто ігнорують судові засідання.
Тож навіщо все це? Відповідь – у майбутньому
На перший погляд, такі позови можуть здаватися безнадійними, проте насправді кожен із них є надзвичайно важливим кроком.
Передусім це офіційна фіксація злочину: рішення українського суду стає юридичним документом, який чітко засвідчує — є конкретна людина, її історія та визначена сума шкоди, завданої росією. Крім того, це своєрідна цеглинка у фундамент майбутніх репарацій.
Коли на міжнародному рівні запрацює механізм стягнення коштів із заморожених російських активів, а це мільярди доларів, саме такі рішення стануть підставою для виплат, вказуючи, кому і скільки винна держава-агресор.
І, нарешті, це боротьба за справедливість. Кожен позов — потужний сигнал: українці не мовчать і не пробачають, вони відстоюють свої права навіть у юридичному полі. Шлях до реальних виплат буде довгим і складним, але кожна така справа наближає день, коли росії доведеться заплатити за все — за кожну зруйновану долю і кожен розбитий дім.
