Прокурорський клуб веселих та кмітливих
Верховна Рада звільнила Руслана Кравченка з посади генерального прокурора. Перед цим він устиг потрапити у справу «Карфаген», написати заяву про відставку, звинуватити НАБУ у зловживаннях, підписати підозру директору антикорупційного бюро — і виїхати за кордон. Так, під час повномасштабної війни українська центральна влада вкотре влаштувала суспільству політичний КВК, тільки цього разу головними його героями стали генеральна прокуратура, НАБУ, САП та керівництво держави.
15 вересня Верховна Рада України звільнила Руслана Кравченка з посади генерального прокурора. За відповідне рішення проголосували 317 народних депутатів, проти не проголосував ніхто. Рішення парламент ухвалив після того, як 14 вересня президент Володимир Зеленський своїм указом відсторонив Кравченка від посади та вніс до Верховної Ради подання про його звільнення.
Початком нинішнього скандалу стала спільна операція Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) під назвою «Карфаген». 4 вересня антикорупційні органи заявили про викриття злочинної організації, яка, за версією слідства, систематично отримувала неправомірну вигоду від шахрайських кол-центрів, забезпечуючи їм прикриття, а отримані кошти надалі легалізовувала.
Особливого розголосу справі надало те, що серед її ключових фігурантів опинився Сергій Кропива — заступник керівника одного з підрозділів Офісу генерального прокурора, який, як уже повідомляли «Ми Вінничани», має зв’язки з Вінниччиною.
За даними НАБУ, злочинне угрупування було створене ще в середині 2025 року. До нього були залучені як працівники прокуратури, так і наближені до них особи. Йшлося про систематичне отримання грошей від нелегальних кол-центрів за їхнє прикриття та подальше відмивання коштів.
Кропиву затримали поблизу державного кордону. Вищий антикорупційний суд обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з альтернативою застави у 120 мільйонів гривень. Саме після цього справа з проблеми одного прокурора перетворилася на проблему вже для керівництва всієї прокуратури.
У суді прокурор САП заявляв, що Кропива, зокрема, координував ремонтні роботи у будинку в Козині, де, за даними слідства, проживав генеральний прокурор. Журналісти Bihus.Info також розповіли про будинок у Козині, який, за їхніми даними, міг використовувати Руслан Кравченко.
Кравченко свою причетність до «кришування» кол-центрів заперечив.
Але далі історія почала розвиватися вже за сценарієм, який дедалі більше нагадував не роботу правоохоронної системи, а політичний КВК.
7 вересня Кравченко заявив, що не збирається самостійно залишати посаду. Фактично він поставив питання так: якщо президент і парламент хочуть його звільнити — нехай це роблять у встановленому законом порядку.
Проте вже невдовзі ситуація змінилася. Після зустрічі з президентом Володимиром Зеленським та головою парламентської фракції «Слуга народу» Давидом Арахамією Кравченко подав заяву про відставку. Своє рішення він назвав «свідомим політичним рішенням».
Сам факт подання заяви, однак, ще не означав автоматичного припинення його повноважень. Для звільнення генерального прокурора потрібна була згода Верховної Ради.
І поки парламент готувався розглядати це питання, у справі з’явився ще один сюжет.
9 вересня заяву про звільнення подала перша заступниця генерального прокурора Марія Вдовиченко.
Навколо її роботи також виникли серйозні питання. За інформацією журналістів, під час обшуків у першої заступниці генпрокурора Марії Вдовиченко правоохоронці виявили матеріали, які могли свідчити про стеження за керівниками НАБУ і САП, їхніми підлеглими та членами родин. Про це повідомляла «Українська правда», посилаючись на власні джерела у правоохоронних органах.
Ці матеріали стали одним із найбільш вибухонебезпечних епізодів історії, адже фактично йшлося вже не про звичайний конфлікт між двома правоохоронними структурами, а про можливе стеження одних правоохоронців за іншими.
Далі Кравченко пішов у контратаку.
14 вересня, уже після подання заяви про відставку, він заявив, що підписав повідомлення про підозру директору Національного антикорупційного бюро України Семену Кривоносу.
За словами Кравченка, Кривоносу інкримінували, зокрема, можливе підроблення офіційних документів для отримання неправомірної вигоди та фіктивне усиновлення, яке нібито мало створити підстави для уникнення відповідальності.
Окремо Кравченко заявив про підозру іншій особі, яку назвав близькою до керівника САП Олександра Клименка. Про обидві підозри він заявив у своєму відеозверненні та оприлюднив текст документа щодо Кривоноса.
У НАБУ та САП одразу відреагували, повідомивши, що Семену Кривоносу офіційно підозру не вручали. Антикорупційні органи також заперечили твердження Кравченка про нібито вилучення кримінальних проваджень під час обшуків.
У відповідь Кравченко опублікував підписану ним підозру у соцмережах, заявивши, що під час обшуків у межах «Карфагена» НАБУ і САП нібито отримали доступ до захищених законом матеріалів кримінальних проваджень, які стосуються самих антикорупційних органів, а частину документів та електронних даних, за його твердженням, було скопійовано та викрадено.
НАБУ це заперечило, заявивши, що жодних кримінальних проваджень, про які говорив Кравченко, його детективи не вилучали.
Тобто ситуація виглядала приблизно так: антикорупційні органи розслідують можливе «кришування» кол-центрів посадовцями прокуратури, прокуратура у відповідь заявляє про порушення з боку керівництва НАБУ, НАБУ називає це атакою на себе, а між тим генеральний прокурор, який перебуває у процесі звільнення, підписує документ про підозру директору органу, який фактично розслідує його підлеглих.
І тут у сюжеті з’явився неочікуваний, але традиційний для України поворот. У ніч на 14 вересня Кравченко виїхав з України.
За даними джерел «Української правди», він перетнув кордон близько 2:30 ночі на службовому автомобілі. Сам Кравченко підтвердив, що перебуває за кордоном, але пояснив це службовим відрядженням.
За документами, оприлюдненими журналістами, йшлося про п’ятиденне відрядження. При цьому повідомлялося, що документ на відрядження Кравченко підписав сам. Сам Кравченко пояснював, що поїхав для участі у заходах, пов’язаних із роботою ПАРЄ та питаннями українських дітей.
«Українська правда» також повідомляла, що дружина Кравченка виїхала з України ще 12 вересня через Молдову. І вже з-за кордону Кравченко виступив із заявою про підозру директору НАБУ. Саме ця послідовність подій і стала одним із головних приводів для політичного вибуху.
14 вересня президент Зеленський заявив, що для Кравченка є лише один шлях — звільнення з посади. «Якщо він вважає це політичним тиском, нехай так і називає», — наголосив Зеленський, закликавши парламент невідкладно підтримати звільнення генпрокурора.
Того самого дня Зеленський підписав указ, яким відсторонив Кравченка від посади генерального прокурора. Це було саме відсторонення, а не остаточне звільнення — останнє мала оформити Верховна Рада. І 15 вересня парламент поставив у цій історії крапку — принаймні кадрову. 317 депутатів проголосували за звільнення Кравченка.
Таким чином, кар’єра найвищого прокурора країни завершилася на тлі справи про можливе «кришування» нелегальних кол-центрів, затримання його підлеглого, взаємних звинувачень між прокуратурою та антикорупційними органами, історії зі стеженням за керівниками НАБУ і САП, підписаної, але не врученої директору НАБУ підозри та виїзду самого генпрокурора за кордон.
Причому Кравченко поки що не став підозрюваним у справі «Карфаген». На відміну від його підлеглого, щодо нього самого на цей момент немає повідомлення про підозру у цій справі. Це важливо чітко розділяти, щоб не перетворювати журналістський матеріал на повторення чиїхось звинувачень.
Але є й інше питання — політичне. За сім років президентства Володимира Зеленського генеральними прокурорами були Руслан Рябошапка, Ірина Венедіктова, Андрій Костін та Руслан Кравченко. Із чотирьох очільників Офісу генпрокурора троє після відставки опинилися за межами України у різних статусах: Рябошапка — у Франції, де, за повідомленнями ЗМІ, перебував разом із сім’єю; Венедіктова після звільнення стала послом України у Швейцарії, а Костін — послом у Нідерландах. Кравченко став четвертим. Щоправда, його закордонний вояж виглядає зовсім інакше: він виїхав з України фактично тайком, уже після подання заяви про відставку, пояснивши це службовим відрядженням. За його словами, метою поїздки були зустрічі з міжнародними партнерами. Водночас журналісти з’ясували, що оформлене ним відрядження до Парижа нібито для участі у слуханнях ПАРЄ не підтверджувалося оприлюдненим порядком денним.
Своєрідна прокурорська «ЗЕ-традиція» почалася ще з Рябошапки. У березні 2020 року Верховна Рада висловила йому недовіру, після чого він залишив посаду генерального прокурора. За всю історію незалежної України генерального прокурора через висловлення недовіри парламент звільняв лише двічі. Першим був одіозний Віктор Пшонка — ставленик Віктора Януковича, якому Верховна Рада висловила недовіру 22 лютого 2014 року, у розпал Революції гідності. Після падіння режиму Януковича Пшонка залишив Україну і згодом опинився в росії разом із самим Януковичем та іншими представниками його оточення.
Особливо дивно весь сьогоднішній прокурорський цирк виглядає під час повномасштабної війни, коли держава одночасно просить суспільство жертвувати гроші на армію, вимагає довіри до влади, переконує міжнародних партнерів у незворотності антикорупційних реформ і бореться за членство в Європейському Союзі.
Натомість громадянам демонструють зовсім інше шоу: спочатку НАБУ і САП заявляють про високопоставленого прокурора, який, за версією слідства, організував злочинну схему з «кришування» кол-центрів; потім прокуратура починає говорити про порушення вже з боку НАБУ; далі з’являються матеріали про можливе стеження за керівниками антикорупційних органів; генпрокурор, який уже написав заяву про відставку, підписує підозру директору НАБУ, після чого виїжджає за кордон. Президент вимагає його звільнення, а наступного дня Верховна Рада звільняє Кравченка 317 голосами.
І все це — у країні, яка вже чотири з половиною роки стікає кров’ю, ведучи повномасштабну війну з російськими загарбниками. Саме тому історія Кравченка виглядає не просто як чергова кадрова перестановка, а як черговий показовий епізод того, як українська центральна влада під час війни примудряється перетворювати найвищі державні інституції на щось дуже схоже на «клуб веселих та кмітливих». Тільки замість жартів — мільйони, кримінальні провадження, спецоперації, обшуки, взаємні підозри та боротьба за контроль над правоохоронною системою.
