Вінниччину періодично приголомшують резонансні смерті правоохоронців та силовиків. Найчастіше, загадкова загибель людей у погонах офіційно пояснюється самогубством. Але незрозумілі і сумнівні обставини таких інцидентів змушують громадськість не вірити офіціозам.
Конфлікт між поліцейськими?
27 серпня 2024 р. лейтенанта поліції, дільничного офіцера сектору превенції Могилів-Подільського райвідділу поліції Олександра Конофольського у Ямполі провели в останню дорогу. Через два тижні хлопцю мав святкувати свій 21-ий день народження. Владислава зустріли коридором пам’яті, було багато земляків та колег. Перед похованням на Алеї Пам’яті в центрі міста відбувся траурний мітинг. Ямпільський міський голова Сергій Гаджук заявив, що життя Олександра забрав «клятий ворог», а начальник Могилів-Подільського райвідділу поліції Михайло Тарасюк – що хлопець загинув «за трагічних обставин».
На той час всім було добре відомо, що поліцейський отримав кулю в голову від земляка з Вінниччини, теж поліцейського, з котрим у складі зведеної бригади ніс службу на кордоні з Брестською областю Білорусі біля села Жиричі Ковельського району Волинській області.
Звісно, розповідати про справжні обставини загибелі хлопця над його домовиною було б недоречно. Але надмірна патетика у поєднані з офіційним мовчанням поліції і небагатослівністю державного бюро розслідувань (ДБР), яке веде карну справу про смерть поліцейського, породжують різні чутки, починаючи з того, що справу «зливають», закінчуючи її «списанням» на самогубство.
В той же час, з відкритих джерел стало достеменно відомо, що ані про яке самогубство у розслідуванні не йдеться. Підозрюваний у вбивстві заступник командира взводу №1 першої роти батальйону поліції «Вінниця» Владислав Фаренюк, який за версією слідчих територіального управління ДБР, розташованого у Львові, і здійснив смертельний постріл у голову Олександра Конофольського 25 серпня 2024 р. близько 3:30, у цей же день о 10:44 був затриманий, а 26 серпня 2024 р. рішенням Луцького міськрайсуду Волинської області – заарештований на 60 діб без права внесення застави.
Причому, в ухвалі суду практично відсутні будь-які деталі злочину: не вказано ані місце, ані час, ні обставини вбивства. З тексту документа неможливо зрозуміти, на чому ґрунтується підозра слідства, які докази було надано суду та чи є вони достатніми для обґрунтування арешту. З іншої судової ухвали стало відомо, що під час огляду місця злочину слідчі виявили численні пляшки з-під алкоголю, що свідчить про те, що в ніч трагедії було застілля. Можливо, саме алкоголь і спровокував конфлікт між поліцейськими, який закінчився трагічно.
А щодо підозрілого самогубства вінницького правоохоронця мова йшла за два дні до смерті Олександра Конофольського у Вінницькому райсуді. Правда, йшлося про іншу резонансну смерть, яка свого часу сколихнула всю Вінниччину, але про яку усі давно вже забули.
Таємниця кабінету №207: чому роками ніхто не хоче розслідувати смерть слідчого?
23 серпня 2024 р. Вінницький райсуд зобов’язав Вінницьку обласну прокуратуру внести відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування щодо умисного вбивства, вчиненого з особою жорстокістю (п. 4 ч. 2 ст. 115 КК України) та катування, вчиненого представником держави (ч. 3 ст. 127 КК України).
19 травня 2010 р. Вінниця здригнулася від жахливої звістки: у власному кабінеті знайшли застреленим 22-річного слідчого Староміського райвідділу міліції Валентина Дзьоня. Офіційна версія – самогубство. Але родичі загиблого переконані, що слідчого застрелили. І вже чотирнадцять років намагаються довести навмисне вбивство. За цей час в Україні не стало міліції, вона трансформувалась у поліцію. Не стало і Староміського райвідділу.
Батько загиблого слідчого, пенсіонер МВС, полковник міліції у відставці та ліквідатор аварії на ЧАЕС, брат – працівник карного розшуку, дядько – теж правоохоронець у відставці. Всі вони у самогубство не повірили з самого початку і стверджують, що у роковий травневий день начальник слідства Староміського райвідділу, його заступник та старша слідча зайшли в кабінет №207 до випускника Одеського юридичного вишу Валентина Дзьоня, який з лютого стажувався у райвідділі і лише з кінця квітня приступив до розслідування справ, та почали вимагати від нього «притрамбувати» одного з підозрюваних. Молодий слідчий відмовився чинити беззаконня, після чого старші колеги почали його бити, а в кінці заступник начальника слідства вийняв з кобури табельний «Макаров» та вистрелив хлопцю у сердце.
«Син лежав у калюжі крові, – розповідав батько Валентина, теж Валентин. – Пістолета біля нього не було… його швиденько прибрали».
«Коли ми побачили тіло нашого сина, на ньому не було живого місця, – наголошувала мати загиблого Людмила Дзьонь. – Усе обличчя було у синцях та саднах, ребра зламані, пальці покручені. Ясно, що його довго і жорстоко катували… Син розказував, що його змушували відкривати кримінальні справи там, де їх не було. Йому пропонували «закривати» ці справи за гроші, але він відмовився. Він казав, що не хоче порушувати закон».
Незважаючи на численні звернення родичів до прокуратури та інших правоохоронних органів, розслідування смерті Валентина Дзьоня затягнулося на роки.
Кримінальну справу порушили лише за фактом службової недбалості, не пред’явивши підозри жодній конкретній особі. Тих, кого родичі Валентина вважають причетними до вбивства, допитували лише як свідків. У 2013 р. суд виніс обвинувальний вирок Максиму Суслику, заступнику керівника слідства Староміського райвідділу, з чиєї табельної зброї Валентин начебто сам застрелився. Але Суслика визнали винним лише в службовій недбалості і призначили умовний термін.
Родичі Валентина оскаржували цей вирок, вимагаючи нового розслідування, бо вважають, що Максим Суслик і стріляв у сина. Але правоохоронців їх думка не переконала. У справу підшивались висновки експертиз, які не знаходили підтверджень версії про катування, і справу знову закривали.
У 2022 р. родичі слідчого добилися проведення незалежної експертизи, яка підтвердила їхні підозри. Експерт виявив на тілі сина садна та інші ушкодження, які не могли бути заподіяні ним самим. Експерт також зазначив, що показання колеги загиблого міліціонера, які були присутні в кабінеті під час трагедії, викликають сумніви. Незважаючи на це, прокуратура все одно відмовлялася розпочати розслідування за фактом умисного вбивства. Тепер на бік родичів загиблого став Вінницький райсуд. Тільки чи будуть нарешті знайдені винні в підозрілому «самовбивстві» слідчого – велике питання.
Таємниця загибелі капітана Барашенка: від «самогубства» до «терористичного акту»
Юрій Барашенко ані міліціонером, ані поліцейським не був. Але його історія дуже схожа на історію слідчого Валентина Дзьоня. Його родичам також довелося відстоювати чесне ім’я чоловіка від офіційного «самогубства».
Юрій Барашенко 5 років був тренером дитячо-юнацької спортивної школи у Бершаді, потім викладав фізкультуру та військову підготовку у школі села Красносілка. Коли почалася війна, у квітні 2015 р. пішов захищати Батьківщину. За рік служби отримав звання капітана та командував ротою у 59-ій окремій мотопіхотній бригаді ім. Якова Гандзюка. 3 серпня 2016 р. його знайшли мертвим на опорному пункті на Луганщині з п’ятьма вогнепальними пораненнями в голову. Військова комісія, створена у частині, якимось чином дійшла висновку про самогубство. Проте рідні і друзі загиблого відмовлялися у це вірити.
«Як можна п’ять разів вистрелити собі в голову?» – перепитувала донька загиблого Вікторія.
«І ще й з різних площин…», – сумнівався експерт Маіс Сологуб, який проводив повторну експертизу після ексгумації тіла.
Земляки Юрія Барашенка з Красносілки були переконані, що за його смертю стоять «свої».
«Під час відпустки він розповідав про жахливу корупцію в армії, про торгівлю зброєю», – стверджував брат загиблого Володимир.
«Казав, що дехто з мобілізованих і близько не мав би там бути. А їм ще й зброю видали, – розказував один із односельців. – Комусь із таких ротний міг наступити на хвіст».
Шлях до правди для родичів Юрія був важким. Донька загиблого їздила на Луганщину, зверталася до прокуратури та поліції. Земляки зібрали понад 2 тис. підписів з вимогою розслідувати справу. Зрештою, після втручання Генпрокуратури справу було перекваліфіковано з «самогубства» на «терористичний акт». 11 січня 2018 р. ВЛК визнала, що смерть Юрія Барашенка пов’язана із захистом Батьківщини. Слідство нібито триває досі, але справжніх винуватців загибелі капітана ЗСУ досі не знайдено. Чи буде коли-небудь поставлена крапка в цій справі – невідомо.
Дивні поліцейські суїциди
Але повернемся до поліції, яка з’явилась в Україні у 2015 р.
18 грудня 2016 р. на території райвідділу поліції у Хмільнику 30-річний поліцейський-охоронець Юрій Руденко близько 7:40, щойно закінчивши чергування і, вийшовши на арештмайданчик, з табельної зброї вистрелив собі у голову прямо навпроти відеокамери спостереження. Медики «швидкої» доставили чоловіка до реанімації, але врятувати його не вдалося. У Руденка на той час залишилася дружина і 10-річна дочка.
Він був зразковим сім’янином, добрим батьком і професіоналом своєї справи, конфліктів з керівництвом або колегами у нього не було, вважався рівноважним та спокійним, – казали про Юрія Руденка колеги. В той же час, версія про доведення до самогубства у тих же колег не знайшла підтвердження, зійшлися на «самогубстві на ґрунті особистих переживань». А місцевим мас-медіа «згодували» інформацію, що батько Юрія також покінчив життя самогубством, коли хлопчикові було всього 6 років. На тому справу і закрили.
А через два роки, 21 грудня 2018 р. біля адміністративної будівлі Гніванського відділення поліції було виявлено тіло 27-річного працівника поліції Олега Кашталяна, який мав перебувати на службі. Олег помер від смертельного вогнепального поранення у голову. За фактом загибелі поліцейського відкрили кримінальне провадження за ст. 115 КК України з приміткою «самогубство». Версія про доведення до самогубства теж не знайшла підтвердження…
