Пресслужба Вінницького міського суду оприлюднила максимально знеособлений реліз про затвердження чергової угоди з прокурором, у сухих формулюваннях якого пересічному читачеві майже неможливо впізнати фінал одного з найгучніших корупційно-силових скандалів області — справи підполковниці Оксани Янчак.
За лаконічними згадками про «військову особу», яка «щиро розкаялася» у перевищенні повноважень, фактично приховано історію насильства в стінах Вінницького ОМТЦК та СП. За версією слідства, у вересні 2024 року заступниця начальника ТЦК разом із підлеглим влаштувала розправу над 25-річним Станіславом Смольницьким.
Тоді чоловік, який мав законне бронювання як працівник критичної інфраструктури, за словами правоохоронців, отримав струс мозку та численні забої лише через відмову підписати документи про скасування бронювання. Янчак, за матеріалами слідства, особисто била та душила потерпілого, тоді як її «подільник», головний сержант Валерій Кищук, завдавав ударів кулаками та силоміць відбирав телефон для розблокування через Face ID.
Фігура Кищука додавала справі окремого «шарму»: цей «вихованець системи» вже мав судимість за ухилення від мобілізації у 2015 році та службове підроблення, що не завадило йому влаштуватись на службу в ТЦК. Ба більше, його син у 2024 році був затриманий за підозрою в отриманні хабара у 20 тисяч доларів за сприяння незаконному виїзду військовозобов’язаних за кордон.
Не менш показовою виявилася і постать самого «потерпілого» Смольницького, який невдовзі після інциденту в ТЦК сам став фігурантом кримінального провадження — його затримали на Житомирщині за підозрою в організації схеми незаконного переправлення чоловіків до Білорусі.
Саме цей шлейф взаємних кримінальних епізодів, ймовірно, і пояснює, чому судове повідомлення виглядає як спроба максимально дистанціюватися від реальних імен. У релізі не згадується й те, що це вже друга спроба Янчак «домовитися» з правосуддям: попередню угоду, яка передбачала м’яке покарання у вигляді обмеження по службі, раніше було заблоковано судом.
Цього разу сторона обвинувачення та захист виявилися більш гнучкими: обвинуваченій призначили п’ять років позбавлення волі, але покарання одразу ж замінили на два роки іспитового строку, фактично залишивши підполковницю на волі в обмін на внесення застави у розмірі 908 400 гривень на потреби Збройних Сил України.
У підсумку кошти невідомого походження (адже сума застави суттєво перевищувала задекларовані доходи Янчак) стали інструментом для фактичного «умовного» вироку, а потерпілий, своєю чергою, раптово відмовився від усіх претензій.
І саме така конструкція фіналу, схована за безликими формулюваннями про «затвердження угод», і створює враження, що за завісою юридичної анонімності намагаються розчинити імена тих, хто дискредитує як армійську систему, так і процеси мобілізації. У результаті правосуддя дедалі більше нагадує закриту процедуру, де ціна свободи визначається здатністю вчасно внести «внесок» і зникнути з публічного поля зору під прикриттям процесуальних формальностей.
