У Вінниці, схоже, остаточно вирішили, що обласному керівництву дозволено більше, ніж передбачає закон. І це, якщо подивитися на місцеві феодально-кланові порядки, цілком закономірно: якщо ти при владі — тобі, схоже, можна все. Навіть вирішувати долю державних університетів, які до повноважень області взагалі не належать…
У розпорядженні «Ми Вінничани» опинився показовий документ, який змушує замислитися не лише над майбутнім одного з вінницьких закладів освіти, а й над тим, де, в уявленні місцевих керівників, закінчуються повноваження обласних «паханів» і починаються повноваження держави.
Документ надійшов до редакції з неофіційних джерел, тому його походження, автентичність та відповідність оригіналу наразі додатково перевіряються. Водночас на документі міститься реєстраційна відмітка Вінницької обласної ради. Навряд чи така відмітка могла бути нанесена сторонніми особами, які не мали доступу до відповідного документообігу, що може свідчити на користь його справжності.
Йдеться про лист від 18 серпня 2026 року, адресований голові Вінницької обласної ради В’ячеславу Соколовому. Його автор — виконувач обов’язків директора Комунального закладу вищої освіти «Вінницький гуманітарно-педагогічний коледж» Костянтин Войцехівський.
На перший погляд, нічого надзвичайного: керівник освітнього закладу пропонує оптимізувати його подальшу роботу. Однак спосіб, у який це пропонується зробити, виглядає щонайменше дивно.
Войцехівський просить голову облради винести на розгляд депутатів питання про реорганізацію коледжу та включення його до структури Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського як відокремленого структурного підрозділу.
І тут виникає цілком логічне запитання: а до чиєї компетенції належить державний університет?
В одному випадку маємо комунальний заклад, засновником якого є Вінницька обласна рада. В іншому — державний університет, який належить до системи державної вищої освіти. Тобто йдеться не про об’єднання двох комунальних установ, долю яких обласна рада могла б вирішувати самостійно.
Саме тому формулювання листа виглядає особливо цікавим. У ньому обласну владу фактично просять розглянути питання про приєднання комунального коледжу до державного університету.
Причому автор листа не просто говорить про абстрактну співпрацю. Він пропонує конкретну схему: спочатку коледж має стати відокремленим структурним підрозділом педагогічного університету, а надалі трансформуватися у фаховий коледж у складі вишу.
А поспішати у керівництва коледжу є свої причини. У листі зазначено, що напередодні нового навчального року 53 науково-педагогічні працівники вже пройшли конкурсний відбір, із ними укладені відповідні контракти, визначене навантаження на 2026–2027 навчальний рік, підготовлені штатний розпис і тарифікація. Окремо зазначається, що ці документи мають бути передані на затвердження до Департаменту гуманітарної політики Вінницької ОВА.
Також у коледжі вже завершили прийом за освітнім ступенем «бакалавр». За задумом керівництва, протягом навчального року мають бути проведені всі необхідні організаційно-правові заходи, а у 2027 році — випущені бакалаври без організації нового набору до коледжу.
Іншими словами, питання потрібно вирішити досить швидко. Принаймні, саме так це виглядає з листа.
У зверненні є й історичний аргумент. Войцехівський нагадує, що у 1997–2004 роках нинішній гуманітарно-педагогічний коледж, який тоді був Вінницьким педагогічним училищем, уже працював у складі ВДПУ ім. М. Коцюбинського.
Щоправда, ця історична довідка водночас демонструє, що подібні рішення раніше ухвалювалися не на рівні місцевих депутатів. У самому листі зазначено: тодішнє входження училища до структури університету відбулося відповідно до наказу Міністерства освіти.
Тобто 29 років тому для такого рішення знадобився наказ профільного міністерства. У 2026 році керівництво комунального коледжу пропонує почати процедуру з рішення депутатів Вінницької обласної ради.
Саме тут і виникає найбільш цікава частина цієї історії. Обласна рада справді має повноваження щодо комунального майна та закладів, засновником яких вона є. Але з цього зовсім не випливає, що рішення місцевих депутатів автоматично визначатиме долю державного університету.
Якщо йдеться про передачу комунального закладу до державної системи освіти та його подальше включення до структури державного університету, очевидно, що без участі державних органів тут не обійтися. Яку саме юридичну процедуру для цього бачить керівництво коледжу — окреме питання, яке якраз і варто було б публічно пояснити.
Натомість у листі все виглядає значно простіше: є коледж, є обласна рада, є пропозиція винести питання на депутатський розгляд — і далі, схоже, передбачається рух до державного університету.
Чи погоджується з такою перспективою сам ВДПУ? Чи обговорювалося це питання з його керівництвом? Чи поінформоване Міністерство освіти і науки? Яким чином має відбуватися передача комунального закладу до державної системи? І хто нестиме відповідальність за майно, працівників, студентів та освітні програми після такої реорганізації?
У листі відповідей на ці питання немає.
Натомість є досить конкретне прохання до голови обласної ради — розглянути депутатами питання про реорганізацію та включення коледжу до структури державного університету.
Тому ця історія цікава не лише як чергова спроба «оптимізувати» освітню мережу. Вона показує значно ширшу проблему: в Україні досі не завжди розуміють різницю між управлінням комунальним закладом і можливістю визначати долю державної установи.
Чи справді у Вінниці вирішили, що достатньо рішення обласної ради, аби комунальний коледж опинився у структурі державного університету? Чи це лише перший крок до процедури, яку ще мають погодити на державному рівні?
У будь-якому разі відповідь на ці запитання має дати не лише обласна рада. Пояснити свою позицію варто було б і керівництву ВДПУ, і Міністерству освіти і науки.
Бо якщо державний університет справді має прийняти до своєї структури комунальний коледж, хотілося б розуміти: це спільне рішення держави та області чи чергова спроба вирішити складне питання у стилі старого доброго вінницького «рішалова».
