На п’ятому році повномасштабної війни вінницька влада продовжує звітувати про готовність міста до російських ударів по енергетиці. Генератори закуповують, резервне живлення облаштовують, комунальні служби нібито готові до будь-яких сценаріїв. Але 17 жовтня 2026 року, коли чергова російська атака спричинила масштабне знеструмлення, Вінниця залишилася не лише без світла, а й без води. Генераторів головної водопровідної станції виявилося недостатньо, щоб забезпечити її подачу до будинків. Причому проблема була відома щонайменше із січня, коли місто вже пережило подібну ситуацію. І все це на тлі сотень мільйонів гривень, які міська влада роками виділяла на підтримку обласного водоканалу, різкого підвищення тарифів та нових бюджетних компенсацій. Тож чому, попри роки підготовки та сотні мільйонів гривень бюджетної підтримки, після першої ж масованої атаки російських загарбників Вінниця знову залишилася без води? І що зробила влада, аби цього не допустити?
Замість стійкості — пошуки води та автобусів
Ранок 17 жовтня для Вінниці почався з масштабного знеструмлення. Після чергової російської атаки на енергетичну інфраструктуру області було пошкоджено одну з підстанцій. Десятки тисяч споживачів залишилися без світла. У місті зупинилися трамваї та тролейбуси. Виникли серйозні проблеми з водопостачанням.
Як повідомляли «Ми Вінничани», напередодні російські удари вже пошкодили цивільну інфраструктуру обласного центру. Тоді постраждали шестеро людей.
Міський голова Сергій Моргунов під час блекауту оголосив, що критична інфраструктура переходить на резервне живлення. Електротранспорт тимчасово не працюватиме, натомість на маршрути вийдуть додаткові автобуси та маршрутки.
Здавалося, почав діяти аварійний план, який міські служби готували вже не один рік.
Але вже невдовзі виявилося, що найскладніша проблема — навіть не зупинка електротранспорту.
Через відсутність електроживлення припинила роботу головна водопровідна станція. Водоканал не зміг забезпечити звичну подачу води в міську мережу.
У комунальному підприємстві «Вінницяоблводоканал» пояснили, що підприємство має потужні генератори, однак вони не здатні повністю замінити зовнішнє високовольтне живлення, необхідне для централізованого водопостачання. Про це «Ми Вінничани» також інформували.
Згодом Сергій Моргунов порадив мешканцям користуватися криницями та іншими резервними джерелами води.
За його словами, для повноцінного наповнення водопровідних мереж потрібно щонайменше шість годин стабільного електроживлення.
При цьому каналізаційні насосні станції та очисні споруди, як повідомляв міський голова, працювали на генераторах. Тобто, частина аварійних систем справді виконувала свої функції.
Але для сотень тисяч мешканців обласного центру головним показником стійкості стала не кількість генераторів, а наявність води у крані.
Із цим виникли проблеми.
Що генераторів не вистачить, водоканал попереджав ще в лютому
Про те, що з наближенням холодів росіяни знову посилять удари по українській енергетиці, не говорив хіба що лінивий. Після понад чотирьох з половиною років повномасштабної війни така загроза давно перестала бути несподіванкою. До нових атак готувалися енергетики, уряд, місцева влада. Принаймні, за їх словами. Ще в серпні у Вінницькій ОВА заявляли про підготовку до всіх можливих сценаріїв і про необхідність нарощувати резервне живлення та забезпечувати роботу водопровідно-каналізаційного господарства.
Для Вінниці йшлося не лише про загальну загрозу. Місто вже пережило знеструмлення, яке наочно показало, наскільки вразливим залишається водопостачання.
31 січня 2026 року головна водопровідна станція Вінниці зупинилася через відсутність електроживлення внаслідок збою в енергосистемі. Частина мешканців залишилася без води, а комунальники змушені були чекати відновлення електропостачання, щоб знову запустити насосне обладнання та наповнити водогони.
Через два дні, 2 лютого, у «Вінницяоблводоканалі» пояснили, чому наявні генератори не здатні забезпечувати водою все місто. «Ми Вінничани» тоді цитували речників підприємства: резервного обладнання вистачає лише для окремих технологічних процесів: забору води з річки, очищення, накопичення в резервуарах та підготовки до підвезення населенню. Але не для звичайного водопостачання квартир.
Річ у тім, що головна водопровідна станція працює від високовольтної електромережі. Коли живлення зникає, зупиняється обладнання, яке підтримує необхідний тиск у водогонах. Вода не обов’язково миттєво зникає з усіх труб, але тиск падає. Тому в одних будинках вона ще може текти з кранів, а в інших, особливо на верхніх поверхах, уже ні.
Простіше кажучи, генератори у водоканалу були, але гарантувати з їхньою допомогою повноцінне водопостачання Вінниці під час тривалого блекауту підприємство не могло.
Про те, що наявні генератори не врятують Вінницю від зникнення води під час блекауту, знали і в самому водоканалі, і в обласній владі. Проте на папері з підготовкою «до усіх можливих сценаріїв» все виглядало чудово.
У звіті голови Вінницької облради Вячеслава Соколового за 2025 рік, схваленому депутатами, зазначалося: «Вінницяоблводоканал» виконав 100% запланованих заходів із підготовки до зими. Підпорядковане обласній раді підприємство звітувало про 22 підготовлені дизельні генератори, обладнання 56 насосних станцій та відпрацьовані алгоритми дій на випадок надзвичайних ситуацій.
Здавалося б, до всього підготувалися. Але найцікавіше — у деталях. Виявляється, на випадок зупинки головних насосних станцій водоканал передбачив забезпечення населення питною водою для наливу та самовивозу.
Тобто план полягав не в тому, щоб вода продовжувала надходити до квартир, а в тому, як забезпечувати нею людей, коли крани вже пересохнуть.
17 жовтня ця різниця між красивими показниками у звітах і реальною стійкістю міської інфраструктури стала очевидною для вінничан.
Сотні мільйонів у планах. А що зробили насправді?
Із грошима на розвиток водоканалу теж вимальовується цікава картина. Підприємство щороку планувало інвестиції на десятки й сотні мільйонів гривень. Але якщо подивитися на його офіційні звіти, між планами та їх виконанням — величезна різниця.
У 2022 році водоканал виконав інвестиційну програму на 70%, у 2023-му — лише на 23%, у 2024-му — на 36%. Частину запланованих робіт переносили на наступні роки, але загальна тенденція очевидна: підприємство регулярно не виконувало власних річних планів.
І все це — під час повномасштабної війни, коли росіяни вже систематично атакували українську енергетику.
У травні 2025 року Вінницька обласна рада погодила черговий масштабний план розвитку водоканалу — на 707,4 мільйона гривень протягом п’яти років. На 2025-й передбачили 186,6 мільйона.
А що вийшло насправді?
Згідно зі звітом самого підприємства, за рік воно відобразило виконання інвестицій лише на 82,1 мільйона гривень — 44% від запланованого.
Тобто між планом і результатом — понад 104 мільйони гривень різниці.
Щоправда, значна частина цього розриву пов’язана із запланованими платежами за кредитами. Тому називати всі ці гроші невикористаними коштами на модернізацію було б неправильно.
Роботи також проводили: ремонтували водогони, оновлювали обладнання, купували спецтехніку. Лише на останню, за звітом, припало близько 57,5 мільйона гривень.
А ось із енергетичними проєктами справи просувалися гірше. Наприклад, на проєктування сонячної електростанції передбачили 575 тисяч гривень, але за підсумками 2025 року виконання цього заходу — нульове.
Ба більше, у грудні 2025 року НКРЕКП оштрафувала водоканал на 25 891 гривню. Серед виявлених порушень були й проблеми з виконанням попередніх інвестиційних програм у затверджених обсягах та дотриманням графіків робіт.
Але найголовніше — навіть не невиконані плани та штрафи.
У інвестиційних програмах і звітах водоканалу за 2022–2025 роки не знайшлося навіть згадки про проєкт, який дозволив би забезпечувати Вінницю водою під час тривалого блекауту.
Можливо, такі роботи планували фінансувати окремо, наприклад, за допомогою закордонних партнерів. Але результат очевидний: у жовтні 2026 року головна водопровідна станція так і залишилася залежною від зовнішньої електромережі.
І це на п’ятому році повномасштабної війни! До того ж після січневого знеструмлення було ще понад вісім місяців, щоб хоча б спробувати розв’язати давно відому проблему.
Увесь цей час влада проводила наради, ухвалювала плани та звітувала про готовність до російських атак. А 17 жовтня Вінниця знову залишилася без світла й води.
«Генератори на водоканалі є — їх ніхто не вкрав. Чесно»
Жовтневий блекаут виявив ще одну проблему: навіть короткочасне зникнення світла могло залишити вінничан без води на кілька годин.
Як пояснював «Вінницяоблводоканал», після зупинки насосів недостатньо просто відновити електропостачання. Обладнання потрібно заново запустити, а водопровідні мережі — поступово наповнити. Для цього, за оцінкою підприємства, необхідно шість-вісім годин стабільного електроживлення. Якщо за цей час станція знову зупиниться, усе доведеться починати спочатку.
19 жовтня водоканал опублікував у соцмережах чергове пояснення, чому навіть за наявності генераторів місто залишається без води. Згодом цей допис відредагували, вилучивши з нього найцікавіші цифри.
Починалося повідомлення з доволі своєрідного запевнення: «Генератори на водоканалі є — їх ніхто не вкрав. Чесно».
Далі підприємство пояснювало, що має два генератори потужністю 560 і 732 кВт. Однак для повноцінного водопостачання Вінниці цього недостатньо.
За оцінкою комунальників, для заміни зовнішнього електроживлення головної станції потрібен значно потужніший промисловий агрегат — приблизно 3,2 МВт вартістю близько 50 мільйонів гривень.
Водоканал навіть описав його розміри: близько 20 тонн ваги, вісім метрів завдовжки, 16-циліндровий двигун.
І визнав: такого генератора підприємство не має.
Водночас наявне обладнання, за поясненням водоканалу, споживає чимало пального — один генератор може витрачати близько 200 літрів дизелю за годину. Саме тому його запуск одразу після знеструмлення підприємство вважає недоцільним: пального потрібно багато, а вода у звичайному режимі до квартир однаково не надходитиме.
Пізніше з допису у соцмережах прибрали потужності генераторів, орієнтовну вартість необхідного обладнання та його характеристики. Чому саме — не пояснили. Можливо, з безпекових міркувань. Щоправда, на той момент ці подробиці вже встигли розійтися регіональними медіа, зокрема, їх оприлюднив навіть муніципальний телеканал «ВІТА».
Але найсуттєвіше у відредагованому повідомленні залишилося.
Фактично йшлося про той самий план «підготовки до усіх можливих сценаріїв»: якщо світла немає понад добу, генератори забезпечують забір і очищення води, а вінничанам її підвозять спеціальним транспортом. Не в крани — а на роздачу.
Звісно, такий аварійний варіант необхідний. Але підвезення води — не заміна повноцінного водопостачання міста.
І проблему не вирішити лише купівлею генератора за 50 мільйонів гривень. Потрібна ціла система резервного живлення. Тож питання до керівництва водоканалу та обласної влади, якій належить підприємство: що за роки війни зробили для створення такої системи? Чи розробляли проєкт, шукали гроші та які роботи встигли виконати до 17 жовтня?
Але є й питання до міської влади. Адже обласний водоканал роками отримує багатомільйонну підтримку з бюджету Вінниці.
То скільки грошей вінничан спрямували на це підприємство, на що їх витратили і чому після всіх вкладень місто знову залишилося без води?
Сотні мільйонів на електрику, підвищення тарифів і бюджетні компенсації
Залишимо за дужками історію фактичного сімейного керівництва «Вінницяоблводоканалом». Свого часу підприємство очолював Володимир Кістіон — нинішній перший заступник голови Вінницької обласної ради та один із найближчих соратників «сірого кардинала» Вінниччини Володимира Гройсмана, чия партія є правлячою і у Вінниці, і у Вінницькій області. Тепер директорське крісло займає його син Дмитро. Не заглиблюватимемося й у численні історії з ймовірними корупційними оборудками на водоканалі, про які «Ми Вінничани» вже неодноразово інформували.
Звернімо увагу на інший, не менш промовистий бік цієї родинно-комунальної іділії. Водоканал забезпечує водою переважно Вінницю, фінансово його рятують коштом вінничан, а господарем підприємства залишається обласна рада. Про передачу водоканалу міській громаді говорять роками, однак підпорядкування так і не змінилося.
У результаті маємо доволі зручну для одних і дорогу для інших конструкцію: підприємством розпоряджається обласна влада, а значну частину рахунків за його фінансові проблеми оплачують мешканці Вінниці зі свого міського бюджету. І це вже давно не поодинокі бюджетні вливання. За останні роки йдеться про сотні мільйонів гривень.
Причому суми зростають рік за роком. А чи став водоканал за ці гроші менш залежним від зовнішнього електропостачання — жовтневий блекаут поставив під великий сумнів.
Як раніше зазначали «Ми Вінничани», у відповіді на журналістський запит міська рада повідомляла, що у 2023 році спрямувала на підтримку водоканалу 36,4 мільйона гривень, у 2024-му — 96,1 мільйона, у 2025-му — 126,1 мільйона, а за перші чотири місяці 2026 року — ще 88 мільйонів.
Разом — понад 346 мільйонів гривень із бюджету Вінницької громади. І це без урахування подальших рішень про фінансову допомогу.
Основне призначення цих коштів — оплата електроенергії та погашення боргів за неї. Міська влада пояснювала таку підтримку просто: чинні тарифи не покривали витрат підприємства, а без розрахунків за світло водоканал ризикував зупинитися.
І така проблема справді існувала. Адже насоси не працюватимуть навіть за справної електромережі, якщо підприємство відключать через борги.
Але фінансова підтримка водоканалу не обмежилася бюджетними субвенціями.
У червні 2026 року Вінницька обласна рада ухвалила вкрай непопулярне рішення — підвищила тарифи на водопостачання та водовідведення для населення більш ніж утричі.
Як повідомляли «Ми Вінничани», сукупна вартість послуг зросла з 25,62 до 81,01 гривні за кубометр.
Необхідність такого стрибка пояснювали передусім подорожчанням електроенергії, зростанням інших витрат та тим, що старі тарифи давно не відповідали реальній собівартості послуг.
І замість того, щоб обмежитися поясненням причин подорожчання та представити містянам зрозумілий план фінансового оздоровлення водоканалу й зменшення його залежності від зовнішнього електроживлення, місцева влада обрала політично зручніший шлях — компенсувати частину подорожчання з бюджету самих вінничан.
Уже 3 липня міська рада затвердила програму компенсацій, передбачивши на неї 131 мільйон 84 тисячі гривень.
За визначених умов мешканцям вирішили відшкодовувати 75% різниці між старими й новими тарифами в межах соціальних нормативів споживання. Причому компенсації призначали не всім автоматично: потрібно було відповідати встановленим вимогам і звернутися по допомогу.
На перший погляд — турбота про людей, чиї платіжки різко зросли. І сама потреба захистити малозабезпечених споживачів не викликає заперечень.
Але виникало питання: чи не підмінили таким популістським рішенням розв’язання значно важливішої проблеми?
Адже згадаймо цифри, які водоканал сам оприлюднив після жовтневого блекауту.
За оцінкою підприємства, потужний промисловий генератор приблизно на 3,2 МВт, необхідний для резервного живлення головної водопровідної станції, коштував би близько 50 мільйонів гривень.
А на компенсацію за подорожчання води міська влада передбачила понад 131 мільйон.
Тобто лише запланованої на компенсацію суми арифметично вистачило б на такий генератор — і ще залишилося б понад 81 мільйон гривень на інше обладнання та роботи.
Звісно, це порівняння бюджетних масштабів, а не готовий кошторис. Одного генератора замало для повної автономності станції. Потрібні підключення, автоматика, сумісність із насосним обладнанням, запас пального. А 131 мільйон — це передбачені соціальні видатки, а не вільні кошти, які можна автоматично перекинути на закупівлю техніки.
Проте порівняння показове. Коли знадобилося пом’якшити суспільне невдоволення різким підвищенням тарифів, у міському бюджеті знайшли понад 131 мільйон гривень. А чи намагалися передбачити співмірні кошти для енергетичної незалежності водоканалу — із наявних документів незрозуміло.
І тут варто згадати заяву міського голови Сергія Моргунова, зроблену ще 30 січня, коли депутати погоджували чергові 33 мільйони гривень допомоги водоканалу.
«Адже в час, коли у домівках немає електроенергії, ще й допустити відсутність води у жодному разі не можна», — наголошував мер.
Наступного дня головна водопровідна станція зупинилася через знеструмлення.
А 17 жовтня ситуація повторилася.
І тепер питання навіть не в тому, чи потрібно було допомагати підприємству сплачувати борги або компенсувати людям різке подорожчання води. Звісно, потрібно було шукати рішення і для цих проблем.
Питання в іншому: чому на погашення боргів та компенсацію наслідків тарифних рішень знаходили сотні мільйонів гривень, а повноцінне резервне живлення головної водопровідної станції так і не з’явилося?
Адже бюджетні компенсації можуть полегшити платіжки. Але коли після російського удару зникає електрика, жодна компенсація не змусить насоси подавати воду до квартир.
І саме тут проходить межа між фінансовою підтримкою водоканалу та реальною підготовкою міста до тривалих блекаутів. Питання в іншому: чому за роки повномасштабної війни знайшли сотні мільйонів гривень на погашення боргів, фінансову підтримку підприємства та компенсацію тарифів, але так і не забезпечили надійного резервного електроживлення головної водопровідної станції?
Адже російські удари по енергетиці давно перестали бути несподіванкою. Загрозу знали. Про готовність звітували. Гроші виділяли. А після чергового знеструмлення Вінниця знову залишилася без води.
І в цьому, мабуть, найкрасномовніший підсумок усієї історії: водоканал роками рятували від фінансового знеструмлення бюджетними мільйонами, але від справжнього знеструмлення місто так і не захистили.
Бо борги можна погасити, тарифи — підвищити, компенсації — виплатити. Але коли зникає електрика і зупиняються насоси, всі ці сотні мільйонів не дають вінничанам головного — води у кранах.
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю громадської організації «Ліга Справедливості України», яка є засновником медіа «Ми Вінничани», і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу
