Хто під час війни створює «народні республіки» на Вінниччині та чому бездіють правоохоронці

У розпал кровопролитної війни, коли Україна щодня платить людськими життями за право залишатися незалежною державою, у глибокому тилу знаходяться охочі заснувати власну «народну республіку», оголосити себе представниками всього народу й запровадити альтернативну владу. Вінниччина, на жаль, стала справжнім полігоном для таких «державотворчих експериментів». Тут з’явилася так звана «Українська самоврядна народна республіка» із власними печатками, посвідченнями, «народним банком» і навіть претендентом на роль державного діяча, якого суд постановив помістити до психіатричного закладу. А відомий у місті тренер із боксу Василь Музика взявся будувати власне «народовладдя» — з референдумами, посвідченнями «носіїв суверенітету», платним вступом і винагородами за залучення нових прихильників.

Можна було б відмахнутися: мовляв, мало які диваки водяться на білому світі. Якби не одна обставина. За останнє століття подібні політичні конструкції неодноразово ставали для Москви інструментом руйнування сусідніх держав. Спочатку — гучні декларації про народне волевиявлення, власні уряди, республіки й незалежність від «нелегітимної» влади. Потім — російські війська, окупація і людські трагедії. Зрозуміло, що не кожен доморощений проповідник «народовладдя» є кремлівським агентом і не кожна псевдореспубліка обов’язково закінчується вторгненням. Тільки Україна вже не раз переконувалася, до чого можуть призвести подібні «забавки»». То хто сьогодні створює власні «республіки» на Вінниччині, хто стоїть за їхніми організаторами і чому правоохоронців часом доводиться силоміць змушувати виконувати свою роботу — викривати та розслідувати таку діяльність?

Стара кремлівська схема: спочатку «народна республіка», потім окупація

У Кремля є давній і добре відпрацьований рецепт загарбання чужих земель: оголосити законну владу сусідньої країни «нелегітимною», створити власну «народну республіку», а потім «прийти їй на допомогу» — нібито на її ж прохання. За таким сценарієм відбувалося приєднання чужих територій, яке супроводжувалося масовими вбивствами, воєнними злочинами, геноцидом місцевого населення та його насильницьким вигнанням із рідної землі.

У грудні 1917 року більшовики, щойно захопивши владу в столиці росії, але не зумівши заручитися підтримкою Всеукраїнського з’їзду рад у Києві, вирішили не перейматися такими дрібницями, як воля українців. У Харкові вони просто проголосили власний «народний» радянський уряд. Маріонеткова «республіка» стала зручним прикриттям: мовляв, це не за наказом із Пітера на захоплення Києва кинуто десятки тисяч солдатів, це сама Україна воює зі своєю «буржуазною» владою. Той самий сценарій повторився і у XXI столітті. Починаючи з 2014 року, після створення в окупованих Донецьку та Луганську так званих «народних республік», російські керманичі із завзятістю папуг талдичили: «Нас там нєт!»

Наступ на Київ сто років тому спочатку очолював уродженець Чернігова Володимир Антонов-Овсієнко, а згодом лівий есер та колишній царський офіцер з Костромської губернії Михайло Муравйов. Захопивши столицю, більшовики буквально втопили її в крові. За наказом Муравйова відбулися масові розстріли перш за все офіцерів і юнкерів, в основному тих, хто відмовився воювати проти московітів, вважаючи, що це не їхня війна.

У березні 1918 року за підтримки союзників Київ було звільнено. Але подальша кровопролитна війна завершилася поразкою Української Народної Республіки, захопленням України більшовиками та встановленням кремлівського протекторату. Терор, масові розправи, голод та епідемії забрали життя величезної кількості людей. Точна кількість загиблих досі невідома.

Показово, що Муравйова більшовики розстріляли під час так званого Симбірського заколоту, а Антонов-Овсієнко навіть дослужився до наркома юстиції СРСР. Щоправда, у 1938 році «вірному ленінцю», як водиться, пустили кулю в лоб — як «ворогу народу». Це був своєрідний привіт ліквідованим ФСБ у 2014–2015 роках так званим «народним отаманам» Дрьомову, Бєднову, Мозговому, Іщенку та іншим, які допомагали російським окупантам захоплювати Донбас.

У 1939 році Сталін, створивши фіктивну «Фінляндську демократичну республіку», розпочав війну проти Фінляндії з метою її окупації. «Народний уряд» цієї так званої «ФДР» перебував у Москві, а серед його членів був лише один фін — Отто Куусінен, який і очолив маріонеткову державу. Фіни тоді вистояли, але 105 днів війни обійшлися їм надзвичайно дорого: понад 25 тисяч загиблих військових, втрата 11 % території країни та 430 тисяч людей, які залишилися без домівок.

У 1945 році до Кореї в обозі радянських військ прибув колишній офіцер Червоної армії Кім Сон Чжу, який увійшов в історію під ім’ям Кім Ір Сен. За підтримки Москви він очолив комуністичний анклав на півночі країни, а у вересні 1948 року, після проголошення Корейської Народно-Демократичної Республіки (КНДР), став її першим прем’єр-міністром. У червні 1950 року північнокорейські війська вторглися до Південної Кореї, розпочавши трирічну війну, яка забрала близько двох мільйонів життів лише серед мирного населення. За вивіскою «народної республіки» постала одна з найжорсткіших диктатур світу, де влада перетворилася на родинну спадщину. Загнавши власний народ у злидні, цей режим і досі загрожує безпеці всієї Східної Азії постійними військовими провокаціями.

Після розпаду СРСР Москва не змінила звичок і продовжила роздмухувати сепаратизм у сусідніх державах, створюючи національні «народні республіки». Очільників таких утворень у Придністров’ї, Абхазії та Південній Осетії фактично призначали в Кремлі. Ціна цієї політики — тисячі людських життів і сотні тисяч зламаних доль. Війна в Придністров’ї 1992 року забрала 1132 життя. Близько 200 тисяч людей стали біженцями та переселенцями. У Грузії конфлікти навколо Абхазії та Південної Осетії також обернулися тисячами загиблих і масовим вигнанням населення. Лише під час п’ятиденної російсько-грузинської війни 2008 року загинули близько 850 людей, а понад 100 тисяч були змушені покинути свої домівки. Невизнані «держави» стали для Кремля зручними важелями впливу, а для їхніх мешканців — територіями беззаконня, контрабанди й наркотрафіку.

Окупацію України Москва розпочала за вже відпрацьованою схемою. У 2014 році російський спецназ захопив парламент Криму, а анексію півострова замаскували під виступи «народного ополчення». На Донбасі за підтримки російської «спецури» і зброї з’явилися керовані Кремлем «ДНР» і «ЛНР» — чергові псевдореспубліки з декораціями народного волевиявлення. За оцінками ООН, ще до повномасштабної війни на Донбасі загинули 14,2–14,4 тисячі людей, серед них щонайменше 3404 цивільних. У 2022 році Москва відкинула навіть ці декорації й розгорнула повномасштабну війну проти всієї України.

Російські зазіхання на чужі території мали різні історичні передумови, але сценарій раз у раз повторювався: під гаслами місцевого «народовладдя» Москва встановлювала контроль над чужими землями, залишаючи по собі тисячі могил і сотні тисяч вигнанців.

Спецоперації з дестабілізації ситуації в Україні із залученням місцевих «достойників» тривають і досі. Серед них — переконані прихильники російської імперії, колаборанти, так звані «корисні ідіоти», яких нерідко використовують «втемну», а також відверта агентура кремлівських спецслужб. І діють вони не лише поблизу фронту, а й у глибокому тилу — зокрема на Вінниччині.

Вінниччина: від «народних республік» до власних «урядів»

Окрім «одиночок», переважно пенсіонерів, які виправдовували російську агресію, ностальгуючи за СРСР в «Одноклассниках», на Вінниччині траплялися й історії з ознаками організованої антидержавної діяльності.

Ще у 2014 році вінничанин Олексій Кузічкін, який щойно закінчив Вінницький факультет Київського національного університету культури і мистецтв, узявся агітувати за створення так званої «Вінницької народної республіки» (ВНР). У серпні він поширював у проросійських спільнотах «ВКонтакте», зокрема серед прихильників «ДНР» і «ЛНР», заклики провести 23 вересня псевдореферендум про «самостійність Вінницької області». Крім того, розмістив на сайті видання «20 хвилин» оголошення про мітинг на підтримку «ВНР». Слідчим Кузічкін пояснював, що лише хотів перевірити реакцію людей на такі заклики. Однак Вінницький міський суд визнав його винним у посяганні на територіальну цілісність України (ч. 1 ст. 110 КК України) та призначив три роки позбавлення волі. Апеляційний суд залишив вирок без змін.

Від антикорупційних пікетів до вихваляння російських окупантів — такий шлях пройшла вінничанка Сталіна Гладкова. Родом вона з Калінінградської області російської федерації. До повномасштабної війни жінка була активісткою вінницького осередку громадської організації «Стоп корупції», представники якої у 2020–2021 роках пікетували суди та проводили акції біля Офісу президента.

Після початку великої війни 74-річна Гладкова відкрито підтримувала Путіна, вихваляла російських військових і схвалювала удари по українських містах, поширюючи антиукраїнські публікації через російську соціальну мережу «Одноклассники».

Вироком Вінницького апеляційного суду у грудні 2025 року її засудили до п’яти років реального позбавлення волі без конфіскації майна за повторне виготовлення та поширення матеріалів, які виправдовують російську агресію проти України й прославляють її учасників (частини 2 та 3 статті 436-2 КК України). Спроби оскаржити вирок не дали результату: у травні 2026 року Верховний Суд залишив вирок без змін.

Як працювала в Україні класична проросійська мережа, що маскувалася під громадські, культурні та благодійні ініціативи, добре демонструє справа 43-річного Євгена Бакланова, якого обвинувачують у державній зраді (ч. 1 ст. 111 КК України). Нині цю справу розглядає Вінницький міський суд. Щоправда, розглядає заочно: ще в травні 2022 року Бакланова оголосили в розшук, а в серпні офіційна повістка вже фіксувала його адресу в Московській області.

У 2016 році Бакланов зареєстрував у Києві громадську організацію «Руське національно-культурне співтовариство». Ще раніше, у 2011 році, він заснував молодіжну організацію «Клуб молодого мільйонера», яка у 2014 році дивним чином перетворилася на ГО «Об’єднання співвітчизників «Мирні ініціативи – розвиток» («МІР»). Того ж року Бакланов став засновником благодійного фонду «Слов’янські цінності». Крім того, Бакланов очолював Координаційну раду російських співвітчизників в Україні та співпрацював з «Українським вибором» кума Путіна та зрадника України Віктора Медведчука, хоч у 2006 році балотувався до Верховної Ради від «Народного блоку Литвина».

Після 2014 року псевдогромадські структури Бакланова отримували гранти фонду «Русский мир», створеного указом Путіна та фінансованого з федерального бюджету рф. Співзасновники цього фонду — російські МЗС і Мініосвіти. До речі, першим виконавчим директором фонду був В’ячеслав Ніконов — депутат Держдуми від путінської «Єдиної росії» та онук сталінського наркома закордонних справ В’ячеслава Молотова. Саме Молотов разом із нацистським міністром закордонних справ Йоахімом фон Ріббентропом підписав пакт про поділ сфер впливу в Європі, таємний протокол до якого відкрив Гітлеру і Сталіну шлях до спільного розчленування Польщі та став одним із безпосередніх чинників початку Другої світової війни.

Втім, онук Молотова пішов стопами діда. «Русский мир» платив Бакланову не лише за поширення російського впливу: громадські організації слугували прикриттям для вербування українців і збору розвідувальної інформації на користь російських спецслужб. Особливий інтерес ворог виявляв до Вінниччини. Як розповідали речники Управління СБУ у Вінницькій області, після початку повномасштабної війни Бакланов завербував вінничанина: він мав зібрати інформацію про наслідки ракетно-бомбового удару по військових об’єктах області, а також зафіксувати місця розташування українських військових, бронетехніки та систем ППО. Фото- й відеоматеріали потрібно було передати за грошову винагороду, розмір якої обіцяли визначити після виконання завдання. СБУ викрила цього чоловіка, а Вінницький міський суд визнав його винним у готуванні до державної зради, але звільнив від кримінальної відповідальності. За поясненням СБУ, він не встиг виконати завдання іноземної спецслужби й не завдав шкоди інтересам держави.

Водночас на Вінниччині вистачало й власних ідейних інформаторів, пов’язаних із російською агентурною мережею із політичного середовища нині забороненої Партії регіонів.

Показова історія — Світлани Сікорської. Її чоловіка Степана Сікорського ще 1998 року президент Леонід Кучма призначив головою Гайсинської райдержадміністрації. У травні 2010-го, вже за президентства Віктора Януковича, Сікорський знову очолив РДА, але в грудні того ж року був звільнений. На місцевих виборах восени 2010-го він пройшов до Гайсинської районної ради від Партії регіонів, а згодом став її головою. На цій посаді Сікорський залишався до 2016 року. Щоправда, депутатський мандат на виборах 2015 року він здобув уже як висуванець Аграрної партії. Згідно з декларацією родинних зв’язків заступниці голови Вінницького міського суду Ірини Курбатової, Степан Сікорський є батьком її чоловіка.

За матеріалами СБУ, Світлана Сікорська не обмежувалася поширенням проросійської пропаганди, а безпосередньо співпрацювала з представником ФСБ. Через Telegram вона передавала російському куратору відомості про розташування української військової авіації та засобів ППО, переміщення військової техніки й озброєння на Вінниччині. Слідство задокументувало щонайменше вісім таких епізодів упродовж червня–жовтня 2023 року. Зокрема, Сікорська повідомляла про сім військових гелікоптерів на одному з аеродромів області, місця розташування засобів ППО та маршрути руху військових колон. Водночас розвідувальною діяльністю її активність не обмежувалася. В «Одноклассниках» Сікорська систематично вподобувала й поширювала дописи із закликами до агресивної війни, виправдовуванням російського вторгнення та прославлянням російських військових і найманців ПВК «Вагнер».

У березні 2024 року їй повідомили про підозру за цілим «букетом» статей Кримінального кодексу. Наступного дня суд узяв Сікорську під варту на 60 діб без права внесення застави. Нині справу розглядає Немирівський районний суд. Сікорській інкримінують злочини проти основ національної безпеки, зокрема державну зраду, посягання на територіальну цілісність України, виправдовування російської агресії та поширення комуністичної символіки (ч. 2 ст. 109, ч. 1 ст. 110, ч. 2 ст. 111, ст. 436, ч. 2 і ч. 3 ст. 436-2 КК України). 22 жовтня 2026 року суд продовжив тримання Сікорської під вартою ще на 60 діб. Захист просив замінити арешт цілодобовим домашнім арештом або заставою, однак суд відмовив.

«УСНР»: самопроголошені керівники та «уряд»

Тільки агентура агентурою, але й без фейкових «народних республік» Кремлю ніяк. Навіть під час кровопролитної війни, коли українці щодня платять найвищу ціну — власним життям, захищаючи рідну землю від московської орди, а Україна веде боротьбу за існування. У лютому 2026 року у Вінниці викрили групу осіб, які взялися створювати так звану «Українську самоврядну народну республіку» (УСНР). Їхні задуми не обмежувалися балачками про альтернативну державу: учасники групи розробляли документи для ліквідації чинної правової системи та розбудови паралельних владних структур — із власним «народним банком» і судом.

і службами безпеки.

У 2024–2025 роках учасники групи розгорнули цілу кампанію з поширення ідей чергової «народної республіки». Вони виготовляли псевдодокументи, скріплювали їх спеціальними печатками, користувалися журналістськими посвідченнями, створили Telegram-спільноту та налагодили випуск власної газети «Ваш вибір». За матеріалами слідства, із жовтня 2024-го до грудня 2025 року вийшло десять номерів загальним накладом близько 50 тисяч примірників. Газету поширювали не лише на Вінниччині: пакунки з примірниками передавали довіреним особам в інших областях, намагаючись розгорнути мережу по всій Україні. До закритого Telegram-чату організації долучили понад 240 учасників.

«Вождями» так званої «УСНР» стали троє вінничан — Борис Ашуров, який раніше займався торгівлею, Ігор Карпенко, пов’язаний із будівельним бізнесом, та Ольга Більська — директорка вінницького ТОВ «ГБ Медіапрес», яке має друкарню. Показово, що половина цього підприємства належить Ігорю Більському, а інша половина — Роману Гудкову. Обидва — москвичі та громадяни росії.

Усім трьом повідомили про підозру. У вересні 2026 року обвинувальний акт щодо Бориса Ашурова та Ольги Більської вже надійшов до Вінницького міського суду. Їм інкримінують ч. 1 ст. 109 та ч. 2 ст. 28, ч. 2 ст. 109 КК України — дії, спрямовані на насильницьку зміну або повалення конституційного ладу та захоплення державної влади, вчинені за попередньою змовою групою осіб.

Ігорю Карпенку, крім цих злочинів, інкримінують незаконне поводження зі зброєю та боєприпасами (ч. 1 ст. 263), пропаганду комуністичного й нацистського тоталітарних режимів (ч. 1 ст. 436-1), а також виправдовування російської агресії (ч. 2 ст. 436-2 КК України). Однак ще 30 липня 2026 року суд постановив помістити Карпенка до спеціалізованого психіатричного закладу в межах застосування примусових заходів медичного характеру.

Василь Музика та його «народовладдя»

У вересні 2026 року правоохоронці повідомили про викриття у Вінниці ще одного осередку так званого «народовладдя». Його центральною фігурою виявився Василь Музика, якого містяни знали переважно з велетенських рекламних щитів, що представляли його тренером із боксу та кікбоксингу.

Щоправда, за переможними реляціями залишилася не надто героїчна передісторія: поліція та прокуратура спочатку не поспішали розслідувати діяльність Музики. Підприємниці Олені Циганковій довелося самотужки збирати докази й домагатися відкриття кримінального провадження. Зрештою, справу перекваліфікували за статтею про насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу та передали за підслідністю до СБУ.

Та «народовладдя» було для Музики не лише ідеологією. Як це нерідко буває з ініціаторами так званих «народних республік», за гучними гаслами ховалися цілком прагматичні інтереси — збагачення. Саме це мала з’ясувати окрема справа за фактом можливого шахрайства. Однак поліція закрила її, ледь встигнувши відкрити. Циганкова через суд домоглася від поліції поновлення розслідування.

Справа Василя Музики показова ще й тим, наскільки небезпечною може бути поблажливість правоохоронців до подібної діяльності. Адже ще у 2005 році в Донецьку виникла проросійська громадська організація «Донецька республіка», яка відкрито виступала за відокремлення Донбасу від України. У 2007 році суд заборонив її діяльність, однак це не завадило сепаратистам і надалі проводити публічні акції. На їхні виступи навіть у переважно російськомовному Донецьку здебільшого дивилися як на витівки міських божевільних. Таку легковажність згодом довелося оплачувати надто дорого.

Не менш промовистою була бездіяльність правоохоронців і в історії з Антоном Шевцовим. У лютому 2016 року його урочисто представив як нового начальника Вінницької обласної поліції тодішній заступник голови Нацполіції Олексій Руденко. На церемонії були присутні тодішній голова ОДА Валерій Коровій, тодішній прокурор області, а нині голова Вінницької обласної ради, В’ячеслав Соколовий, та тодішній начальник обласного управління СБУ Сергій Ратієв. І ніхто навіть словом не обмовився, що Шевцов після окупації Криму підтримував контакти з представниками російської ФСБ на півострові. Ба більше, Руденко публічно вихваляв професійні якості нового призначенця. Натомість тривогу забили громадські активісти. Саме вони оприлюднили інформацію про підозрілі контакти Шевцова та домоглися його відставки. Згодом з’ясувалося, що йшлося не просто про контакти: Шевцов співпрацював із ФСБ Росії та передавав їй інформацію. А у 2025 році Вінницький міський суд заочно засудив його разом із пропагандистом Анатолієм Шарієм до 15 років ув’язнення за державну зраду.

Тож історія Музики знову поставила незручне запитання: чому ознаки небезпечної діяльності часом першими помічають звичайні громадяни, а не ті, кому держава доручила захищати її безпеку?

«Народовладдя» за гроші

Василь Музика почав активно розкручувати власний проєкт «народовладдя» саме під час повномасштабної війни росії проти України. Українцям пропонували реєструватися на спеціальному сайті, отримувати посвідчення «носіїв суверенітету», брати участь у «народних референдумах» та долучатися до альтернативної системи управління державою. Причому участь у цьому «народовладді» передбачала грошові внески.

Основою для діяльності Музики стала громадська організація «Федерація єдиноборств «Взаємодія», зареєстрована у Вінниці ще в серпні 1999 року під назвою «Вінницьке обласне молодіжне об’єднання «Взаємодія». Її першим керівником був сам Музика. Згодом організація кілька разів змінювала назву та керівництво.

Цікаво, що з вересня 2019-го до грудня 2023 року «Взаємодію» очолював скандально відомий вінницький забудовник Володимир Хоменко, про якого «Ми Вінничани» неодноразово розповідали. Нині Хоменко є фігурантом кримінального розслідування одразу за чотирма статтями КК України. Йому інкримінують порушення правил охорони праці, що спричинили загибель будівельника, забруднення земель каналізаційними стоками зі збитками понад 8 мільйонів гривень, погрозу вбивством працівнику ТЦК та завдання легких тілесних ушкоджень. Сам Хоменко вважає кримінальне переслідування замовним і стверджує, що прокуратура чинить на нього тиск в інтересах колишнього партнера — голови Якушинецької громади Василя Романюка. Після багаторічної співпраці вони посварилися, зокрема, через каналізаційні мережі житлового масиву «Барський».

Наприкінці грудня 2023 року керівництво «Взаємодією» знову перейшло до Василя Музики. Пов’язана з громадською організацією інтернет-платформа ARCH.UA, яку раніше використовували для реєстрації спортсменів, проведення змагань та обліку їхніх результатів, поступово змінила своє призначення.

Навколо цього сайту Музика почав гуртувати прихильників структури з доволі химерною назвою — «Громада Літопису Українського Народу». На відміну від спортивної федерації, ця «громада» навіть не була зареєстрована як юридична особа. Проте це не заважало їй претендувати на право представляти весь український народ, проводити власні «референдуми» та ухвалювати рішення, обов’язкові, на її думку, для державної влади.

Про те, як Музика уявляв своє «народовладдя», можна дізнатися безпосередньо з матеріалів, оприлюднених на його інтернет-платформі ARCH.UA. Там докладно розписані ідеологія «Громади Літопису Українського Народу», правила вступу, порядок голосувань, обов’язки учасників і навіть розміри грошових внесків.

У центрі цієї конструкції — своєрідне тлумачення ст. 5 Конституції України, яка визначає народ носієм суверенітету та єдиним джерелом влади. Посилаючись на цю норму, організатори пропонують власну систему «народних референдумів». На сайті оприлюднено навіть попередній перелік вимог: від зміни державної символіки та створення органів влади до запровадження щомісячного доходу для громадян як нібито співвласників держави. Водночас в окремому роз’ясненні автори платформи запевняють, що не створюють альтернативних органів влади й діють виключно в межах Конституції.

Для участі у проєкті потрібно зареєструватися на ARCH.UA, сплатити внесок, надати фотографію, копію свідоцтва про народження та особисті дані. Після цього учасника можуть внести до власного реєстру спільноти, де передбачені електронні посвідчення та відкриті голосування. Щонеділі Музика проводить онлайн-збори в TikTok, а ухвалені на них рішення публікує на сайті. Там само можна знайти звернення до українських державних органів і міжнародних установ.

Особливо докладно на ARCH.UA прописана фінансова сторона цього «народовладдя». Згідно з оприлюдненими правилами, вступний внесок становить 1000 гривень. Гроші пропонують перераховувати на рахунок ГО «Федерація єдиноборств «Взаємодія». У рішенні зборів від 12 липня 2026 року зазначено, що внесок є однаковим для всіх і не підлягає поверненню. Раніше для пенсіонерів передбачали пільгову оплату — 10% від пенсії, але цю пільгу скасували.

Передбачили й спосіб матеріально заохочувати залучення нових прихильників. На платформі діє програма «Сотник», учасникам якої обіцяють 200 гривень за кожну нову людину, що зареєструвалася за їхнього сприяння та сплатила тисячу гривень вступного внеску. Для обліку залучених людей «сотникам» пропонують створювати власні групи у Viber.

Одним платежем справа не обмежується. На сайті рекламують програму «Золота грамота українця», учасникам якої обіцяють домагатися від держави щомісячних виплат так званого пасивного доходу. За умовами, оприлюдненими на платформі, передбачено 100 гривень щомісячних внесків. В іншому розділі згадуються також платежі у гривневому еквіваленті 100 доларів та 1 200 гривень щороку. Чи йдеться про різні платежі, чи про зміну умов програми, з опублікованих пояснень однозначно не зрозуміло.

Платним виявився навіть вихід із цього «народовладдя». На ARCH.UA прямо зазначено, що «вихідний внесок» дорівнює вступному, тобто становить 1000 гривень. Організатори пояснюють його необхідністю опрацювання заяви, припинення участі та видалення інформації людини з відкритих ресурсів спільноти.

Таким чином, чергова «народна республіка» демонструє доволі своєрідну систему: українцям пропонують долучитися до «народовладдя», сплативши внесок, надавши персональні дані та погодившись із внутрішніми правилами. За залучення нових учасників передбачена винагорода, за додаткові програми — нові платежі, а за вихід — ще одна тисяча гривень.

І все це подається як спосіб реалізації конституційного права народу здійснювати владу.

«Ми Вінничани» запропонували самому Василю Музиці пояснити усе це, надіславши йому письмовий запит на електронну адресу, зазначену в його процесуальних документах, які він сам оприлюднював у соцмережах.

Насамперед поцікавилися, чому саме під час повномасштабної війни Музика активізував своє «народовладдя», як пояснює висновки експертизи щодо закликів до захоплення влади та чим його система «народних референдумів» принципово відрізняється від псевдореферендумів «ДНР» і «ЛНР», якими росія намагалася виправдати захоплення українських територій.

Документ

Muzuka

Документ завантажиться під час перегляду статті.

‹— / —›

⤢Вписати

−100%+

Масштаб PDF: утримуйте Ctrl і прокручуйте коліщатко мишки.Масштаб PDF змінюється кнопками + і −; «Вписати» повертає повну сторінку.

Окремо поставили запитання про гроші: скільки зібрали з учасників, куди витрачали внески, чи вели бухгалтерський облік і чому частина платежів, за інформацією редакції, надходила на особисту картку Музики. Також попросили прокоментувати обставини можливого шахрайства та збирання персональних даних військових і ветеранів. Запит було направлено ще у вересні, але досі жодної відповіді не отримано.

Чому небайдужим громадянам доводиться змушувати правоохоронців виконувати свою роботу?

Перш ніж запідозрити Василя Музику в антидержавній діяльності, підприємиця Олена Циганкова навіть допомагала йому реалізувати громадську ініціативу. За її словами, про Музику вона чула ще з молодості, але ближче познайомилася з ним лише у 2021 році, коли той запропонував перетворити колишній вінницький кінотеатр «Росія» на палац спорту.

Циганкова допомогла підготувати електронну петицію та зібрати підписи на її підтримку. Ініціатива Музики набрала 354 голоси, однак міська влада її не підтримала, повідомивши про інші плани щодо будівлі — створення культурно-мистецького центру.

Згодом Музика почав розповідати про свою інтернет-платформу ARCH.UA, яку представляв як унікальну систему електронного суддівства спортивних змагань. За словами Циганкової, він шукав кошти на її вдосконалення і, дізнавшись про її зв’язки з великим бізнесом, запропонував допомогти з фінансуванням проєкту. Втім, переконливо пояснити, як саме працює ця система, скільки грошей потрібно для її завершення та за рахунок чого інвестиції мали окупитися, Музика так і не зміг.

Ще з молодості Олена Циганкова чула від різних людей розповіді про можливі зв’язки Василя Музики з кримінальним середовищем Вінниці 1990-х років. Зокрема, йшлося про Олега Мейдича — нинішнього народного депутата, який раніше носив прізвище Погорельський і був відомий у певних колах під прізвиськом «Монгол».

Музика нібито разом із Мейдичем брав участь в організації платних «боїв без правил». Про такі поєдинки, за словами жінки, їй розповідав і сам Музика. Утім, сама підприємиця в цьому сумнівається. Її більше зацікавила зовсім інша сторона його діяльності — просування ідей, у яких вбачалися ознаки посягання на конституційний лад України.

Однак із наполегливими фінансовими пропозиціями Музики, від яких, за його логікою, «неможливо відмовитися», Циганковій зіткнутися довелося. Після невдалої розмови про інвестиції в ARCH.UA він почав наполегливо телефонувати їй, вимагаючи визначеності щодо фінансової допомоги. Згодом надіслав у Viber номер банківської картки. На запитання підприємиці, що це означає, відповів: «Всі, хто мене поважають, знають номер моєї карти». Циганкова сприйняла це як спробу вимагання грошей. Після гострої суперечки їхнє спілкування фактично припинилося.

Вивчаючи діяльність Музики, Циганкова зацікавилася і його інтернет-платформою ARCH.UA. На сайті розміщувалися фотографії спортсменів, результати поєдинків та персональні дані учасників, зокрема дітей. Щоб з’ясувати, як працює платформа, підприємиця звернулася до знайомих фахівців із кібербезпеки. Ті дійшли висновку, що за своїм функціоналом сайт нагадує тоталізатор, замаскований під систему електронного суддівства.

У Циганкової виникли запитання і до спортивної діяльності Музики. На сайті ARCH.UA розміщені фотографії та персональні дані дітей, які брали участь у змаганнях. Оприлюднення такої інформації без належної згоди батьків або іншої законної підстави може порушувати закон. Тож підприємиця вирішила з’ясувати, хто дозволив публікувати ці відомості та які офіційні повноваження має сам Музика.

Після її звернення народна депутатка Ірина Борзова направила запит до Федерації кікбоксингу України WAKO. На що федерація повідомила: Музика не має з нею офіційних зв’язків, а очолювана ним ГО «Федерація єдиноборств «Взаємодія» не є її членом або партнером.

Документ

ВАКО

Документ завантажиться під час перегляду статті.

‹— / —›

⤢Вписати

−100%+

Масштаб PDF: утримуйте Ctrl і прокручуйте коліщатко мишки.Масштаб PDF змінюється кнопками + і −; «Вписати» повертає повну сторінку.

Водночас Циганкова вирішила перевірити достовірність позитивних характеристик Музики за підписами представників вінницьких федерацій ушу та кікбоксингу — Сергія Кривулька і Василя Стефанова. У документах йдеться про його багаторічну тренерську діяльність та організацію спортивних змагань. Однак окремі твердження викликали сумніви, тож підприємиця звернулася до федерацій за роз’ясненнями.

Наприкінці жовтня 2026 року Олена Циганкова направила відкритий лист та інформаційний запит і міському голові Вінниці Сергію Моргунову. Вона хотіла з’ясувати, чи співпрацювала міська влада з Василем Музикою та його громадською організацією, чи надавала їм бюджетні кошти, приміщення або дозволи на проведення спортивних змагань.

У відповіді від 5 листопада міськвиконком повідомив, що не співпрацював із ГО «Федерація єдиноборств «Взаємодія», не надавав Музиці офіційних повноважень та не укладав із ним чи організацією договорів щодо використання комунального майна.

Однак Циганкова звернула увагу на суперечність: ще у 2013 році міський спорткомітет вніс «Взаємодію» до довідника спортивних федерацій, зазначивши Музику її керівником, а у 2014 році організацію називали серед організаторів Кубка Вінниці з кікбоксингу.

Тому 9 листопада підприємиця звернулася до голови міського комітету з фізичної культури і спорту Сергія Краєвського. Вона попросила перевірити, на яких підставах Музика проводив тренування та змагання, користувався спортивними приміщеннями, залучав дітей і чи отримував бюджетні кошти. Також Циганкова попросила перевірити документи про його спортивні повноваження, зокрема можливе представництво WAKO у 2018–2019 роках.

Окрему увагу вона, знову ж таки, приділила персональним даним дітей на платформі ARCH.UA. Підприємиця вимагає з’ясувати, хто дозволив публікувати їхні фотографії, імена та результати змагань, чи погоджувалися на це батьки й чи могли ці дані використовувати для онлайн-голосувань. Найсерйозніше запитання — чи не зберігалася інформація про українських дітей на російських серверах і чи не мали до неї доступу особи з росії. Циганкова просить це перевірити.

Однак найбільше Циганкову цікавило не спортивне минуле Музики, а його активність під час повномасштабної війни. Перш за все, насторожували відеозвернення, у яких Музика ставив під сумнів легітимність української влади, поширював тези про «Україну-корпорацію», закликав до «перезаснування» держави та проведення власних «народних референдумів».

Циганкова почала збирати записи його виступів, прямих ефірів та спілкування в онлайн-чатах. Серед них були заклики залучати до руху військовослужбовців та їхніх дружин, а також фрагменти розмов із прихильниками проросійських ідей, зокрема з учасниками російської так званої «СВО».

На власній сторінці в TikTok Циганкова оприлюднила десятки таких відеофрагментів, зіставляючи висловлювання Музики з документами платформи ARCH.UA. На її переконання, ці матеріали свідчать про антидержавну спрямованість його діяльності. Саме тому вона почала передавати зібрану інформацію правоохоронцям і домагатися її перевірки.

Згодом ці підозри отримали й документальне підґрунтя: щонайменше у двох відеозверненнях Музики, оприлюднених на YouTube у лютому та березні 2026 року, експертиза виявила ознаки публічних закликів до насильницького захоплення державної влади. Утім, до експертизи та повноцінного розслідування справа дійшла далеко не одразу.

Кримінальні справи та небажання поліції вести розслідування

За словами Циганкової, перші заяви щодо діяльності Музики вона почала подавати ще навесні 2024 року. Її непокоїли можливе незаконне збирання персональних даних та отримання грошей від учасників його проєкту. Однак домогтися початку кримінального розслідування вдалося лише через суд.

У квітні 2025 року Вінницький міський суд зобов’язав поліцію зареєструвати кримінальне провадження. Спочатку правоохоронці розслідували можливе порушення недоторканності приватного життя. Згодом справу перекваліфікували за статтею 109 КК України — щодо можливих закликів до насильницького захоплення державної влади — і передали СБУ.

Саме це розслідування згодом набуло розголосу. 2 вересня 2026 року Музиці повідомили про підозру, а наступного дня Вінницький міський суд призначив йому цілодобовий домашній арешт.

Однак Музика оскаржив це рішення. 15 вересня Вінницький апеляційний суд частково задовольнив скаргу, замінивши цілодобовий домашній арешт нічним — із забороною залишати житло з 22:00 до 06:00. Суд врахував, що Музика мешкає сам, а цілодобові обмеження заважали йому працювати та забезпечувати себе найнеобхіднішим. Водночас апеляційна інстанція визнала підозру достатньо обґрунтованою для застосування запобіжного заходу. Зрештою досудове розслідування завершили, а обвинувальний акт передали до Вінницького міського суду.

Та на цьому судові клопоти Циганкової не закінчилися. Коли вона взялася домагатися розслідування можливого шахрайства зі внесками учасників «народовладдя» Музики, з’ясувалося, що переконати поліцію виконувати свою роботу часом складніше, ніж отримати відповідну ухвалу суду.

24 червня 2025 року підприємиця подала відповідну заяву до поліції. Однак знову довелося звертатися до суду. 8 липня суд зобов’язав правоохоронців розпочати розслідування, проте кримінальне провадження відкрили лише 5 серпня — майже через місяць після ухвали.

А вже 13 серпня, лише через вісім днів, справу закрив дізнавач Вінницького районного управління поліції Володимир Нейлик. Як випливає із судових матеріалів, правоохоронці зосередилися переважно на одному платежі — 500 гривнях, які жителька Ірпеня перерахувала за вступ до громадської організації Музики. Цю суму визнали недостатньою для притягнення до кримінальної відповідальності за шахрайство.

Циганкова з таким висновком не погодилася. За її словами, вона передала поліції копії платіжних документів на 172 аркушах. За її власними підрахунками, йдеться про перекази на загальну суму 102 650 гривень, а не лише про один платіж у 500 гривень, на якому зосередилися правоохоронці.

Підприємиця наполягала, що слідчі мають перевірити всі ці перекази, встановити, кому надходили гроші, на що їх витрачали та чи є інші люди, які могли постраждати від можливого шахрайства.

Спочатку її скарга не мала успіху. 14 жовтня Вінницький міський суд підтримав рішення про закриття справи. Проте 18 листопада 2025 року апеляційний суд скасував обидва рішення та повернув матеріали для продовження розслідування.

Апеляційна інстанція звернула увагу, що правоохоронці не допитали інших можливих потерпілих, не витребували банківських документів і реєстру членів громадської організації та не перевірили належним чином усіх обставин. Закривати справу за таких умов було передчасно.

Але знадобилося ще майже сім місяців, перш ніж поліція спромоглася отримати в суді дозвіл на перевірку банківських операцій. Лише 17 червня 2026 року Вінницький міський суд дозволив правоохоронцям отримати документи, які могли допомогти з’ясувати, звідки надходили гроші, кому їх переказували, скільки знімали готівкою та які операції проводили через інтернет-банкінг.

Тому не дивно, що Олена Циганкова вже ставить гострі запитання безпосередньо начальнику поліції Вінниччини Юрію Пархоменку: чому справу закрили за вісім днів, хто відповідає за непроведені слідчі дії та яких результатів досягли правоохоронці після того, як апеляційний суд скасував рішення про закриття провадження?

Причому свої претензії підприємиця адресувала не лише очільнику обласної поліції. Звернення вона направила також Генеральному прокурору України, директору Державного бюро розслідувань, голові Національної поліції та голові Служби безпеки України.

Документ

Звернення_Циганкової

Документ завантажиться під час перегляду статті.

‹— / —›

⤢Вписати

−100%+

Масштаб PDF: утримуйте Ctrl і прокручуйте коліщатко мишки.Масштаб PDF змінюється кнопками + і −; «Вписати» повертає повну сторінку.

Циганкова вимагає вже не просто пояснень, а службового розслідування щодо керівництва поліції Вінниччини, перевірки дій правоохоронців з боку ДБР та передачі справи про можливе шахрайство іншому органу розслідування. На її переконання, після неодноразових судових втручань питання полягає не лише в тому, чому розслідування затягнулося, а й у тому, хто персонально відповідатиме за допущені порушення, якщо їх буде встановлено.

Погрози заявниці та висновки розслідування

За цими вимогами стоїть і питання особистої безпеки. Поки підприємиця домагалася від правоохоронців належного розслідування діяльності Музики, вона, за її словами, почала отримувати погрози. Тож її претензії до поліції стосуються вже не лише перевірки можливих фінансових зловживань, а й захисту людей, які наважилися про них заявити.

Зокрема, 24 вересня 2026 року о 8:48 їй зателефонував через Viber невідомий чоловік. Він запевняв, що знає її місцезнаходження, та погрожував фізичною розправою і вбивством.

Підприємиця підозрює, що дзвінок міг бути пов’язаний із кимось із прихильників Музики. Вона звернулася до прокуратури із заявою, у якій описала обставини розмови та попросила перевірити можливі погрози вбивством і незаконний вплив на свідка — за ст. 129 та 386 КК України.

Документ

Заява_Циганкової

Документ завантажиться під час перегляду статті.

‹— / —›

⤢Вписати

−100%+

Масштаб PDF: утримуйте Ctrl і прокручуйте коліщатко мишки.Масштаб PDF змінюється кнопками + і −; «Вписати» повертає повну сторінку.

Така довга розповідь знадобилася насамперед для того, щоб спробувати зрозуміти, як таке взагалі можливе. Коли Україна щодня платить людськими життями за право на існування, у глибокому тилу знаходяться охочі засновувати власні «республіки», проголошувати себе виразниками народної волі та ще й заробляти на цьому гроші. Самопроголошені «батьки нації» з печатками в кишенях можуть здаватися персонажами дешевого політичного фарсу. От тільки історія вже не раз показувала, як швидко вистави з «народовладдям» перетворюються на справжню криваву трагедію, а замість бутафорських печаток з’являються бойові прапори окупантів.

Та ще більше тривожить інше: коли діяльність опереткових передвісників кровопролиття доводиться викривати звичайним громадянам, які не мають ані оперативних підрозділів, ані слідчих повноважень, ані державного фінансування. Вони збирають докази, ходять по судах і змушують правоохоронців робити те, за що ті отримують зарплату. І якщо навіть під час страшної війни люди мусять через суд домагатися, щоб держава захищала саму себе, то виникає вже зовсім не смішне питання: хто тут насправді грається в державу — самопроголошені «народні вожді» чи ті, кому вона видала справжні посвідчення, повноваження і зброю?

Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю громадської організації «Ліга Справедливості України», яка є засновником медіа «Ми Вінничани», і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу