В Україні, де демографічна криза є однією з найгостріших проблем, влада постійно обіцяє підтримку материнства та дитинства. Проте моя історія яскраво демонструє, як ці обіцянки розбиваються об байдужість і бюрократію.
Історія Віталіни Московчук, пряма мова.
Мене звати Віталіна Московчук, я – мати-одиначка, яка виховує чотирирічну доньку Таїсію. Ми живемо в невеликому будинку в селі Гордіївка Тростянецької громади, збудованому власними силами.
У 2014 році ми втратили все: наш дім у Піщанці був отруєний невідомою хімічною речовиною, і я разом із мамою, вітчимом та дідусем змушена була тікати. Дідусь, Василь Михайлович Московчук, помер далеко від рідного дому, так і не дочекавшись повернення. Декілька років ми поневірялися, аж поки у 2016-му не оселилися в Гордіївці. У 2020 році народилася моя донька.
Живемо скромно, без земельного паю, без стабільного доходу. До червня 2024 року я отримувала 995 гривень як мати-одиначка та 2650 гривень як малозабезпечена. Це були невеликі гроші, але вони давали змогу хоч якось зводити кінці з кінцями.
У липні я подала документи на переоформлення допомоги, і тут почався справжній жах. Спочатку в сільраді їх відмовлялися приймати, потім оформили з помилками. Коли ж я з донькою перебувала в лікарні, мені раптово призначили зменшену допомогу – 563 гривні як матері-одиначці та 1253 гривні як малозабезпеченій. Однак навіть ці гроші я не отримала вже два місяці.
Замість належної підтримки я отримала безпідставну відмову. Посадовці заявили, що я не відповідаю критеріям малозабезпеченої сім’ї, бо нібито проживаю з батьком дитини. Це була відверта брехня! Я надала всі необхідні документи: довідки з місця проживання, свідчення сусідів. Але чиновники не захотіли почути правду. Одна з таких Мочульська Валентина Імполітівна – керівник Управління соціального захисту населення Тростянецького відділення №4 Гайсинського РВА Вінницької області. На мою думку ( Віталіни Московчук ) вона ( Мочульська Валентина ) зловживаючи службловим становищем вплинула на недоотримання мною коштів соцдопомоги в сумі 18990 грн. 85 коп. Відповідно до постанови КМУ від 22.07.2020 р. №632 я вважаю що маю право на недоплочені мені кошти в період з 01.01.2024 р. по 30.06.2024 р.
Я не змирилася. Я писала скарги та звернення до Гайсинської районної адміністрації, Вінницької окружної прокуратури, Головного управління Національної соціальної сервісної служби. Відповіді були стандартними відписками: «все законно, підстав для виплат немає».
Мені здається, що чиновники просто затягують справу, сподіваючись, що я втомлюся і здамся. Але я не маю права здатися, адже борюся не лише за себе, а й за свою доньку.
Наразі ми виживаємо на пенсію моєї мами – 2661 гривня на трьох. Нам бракує навіть на найнеобхідніше. Світло обходиться у 500 гривень на місяць, газу в нас немає – готуємо на електроплитці, хоча в інших жителів села газ є. Нам кажуть, що підключати його маємо за власний рахунок. Але де взяти гроші? Медична допомога також недоступна.
Я зверталася всюди: на гарячу лінію, до уповноваженого з прав людини, до депутатів, до голови громади Людмили Черновецької – але марно. Староста села уникає спілкування, а голова громади відкрито шантажує мене листами, погрожуючи не призначати допомогу. Замість підтримки – зневага і приниження.
У відчаї я звернулася до правоохоронних органів. Ще 31 травня 2015 року було відкрито кримінальне провадження за фактом умисного знищення майна. Справа отримала номер 2101502026000002654, її розпочали лише після втручання прокуратури.
Але й це не допомогло. Справу закрили, винних не покарали. Мені не компенсували ані матеріальні збитки, ані моральну шкоду.
Моя історія – це не просто доля однієї матері-одиначки. Це жорстока реальність тисяч українських жінок, які стикаються з байдужістю держави. Це історія про систему, що не допомагає, а навпаки – нищить життя простих людей.
Я хочу справедливості! Я хочу, щоб мене почули!
Віталіна Московчук, село Гордіївка