Історія звільнення та багаторічних судових суперечок колишнього першого заступника начальника Подільської та Вінницької митниць Ігоря Путишина — показовий приклад того, як працює українська бюрократична система. У цьому затяжному конфлікті між 25-річним ветераном митної служби, керівництвом митниці та слідчими ДБР важко знайти однозначно «хороших» чи «поганих». Це типовий український адміністративний «жабогадюкінг»: система намагається позбутися свого працівника, використовуючи всі доступні механізми, а той, добре знаючи її правила та слабкі місця, відповідає судами й домагається рішень на свою користь.
Усе почалося з гучного кримінального бліцкригу. Восени 2023 року Державне бюро розслідувань (ДБР) звинуватило Ігоря Путишина, який на той час очолював митний пост «Вінниця», у несанкціонованому «зливі» інформації з обмеженим доступом. Слідчі стверджували, що під час семихвилинної телефонної розмови посадовець передав колишньому колезі дані із системи «Інспектор-2006» щодо дев’яти експортних оформлень гороху однією з компаній. До справи долучили й свідчення підлеглих інспекторів: ті в один голос заявляли, що керівник давав їм усні вказівки скасовувати митні ризики в системі під їхніми власними логінами та паролями. Тобто фактично робив це «чужими руками».
Здавалося б, кар’єра завершена. Проте в суді гучне обвинувачення луснуло, мов мильна бульбашка. І не стільки тому, що самих подій не було, скільки через катастрофічну якість роботи правоохоронців. Суд визнав ключовий доказ — матеріали прослуховування телефону — недопустимим, адже ДБР грубо порушило строки розсекречення документів. Більше того, прокурори так і не спромоглися довести, що інформація про експорт гороху взагалі мала статус інформації з обмеженим доступом відповідно до вимог Митного кодексу. Путишин спокійно пояснив, що лише «консультував» знайомого щодо строків доставки, а колегія суддів винесла виправдувальний вирок. У підсумку, 8 липня 2026 року Вінницький міський суд повністю виправдав митника, вщент розбивши аргументи ДБР і прокуратури.
Ще на стадії досудового розслідування стало зрозуміло, що за допомогою матеріалів негласних слідчих дій, зокрема прослуховування телефону, довести вину досвідченого митника буде непросто. Тоді система вдалася до іншого, значно звичнішого інструменту — кадрового тиску. Уже в березні 2024 року Путишину оголосили догану за суто бюрократичне, але зручне для керівництва порушення: під час підготовки проєктів службових документів він вказав у зоні діяльності відділу старі назви районів Вінниччини — Козятинський, Липовецький та інші, не врахувавши адміністративно-територіальну реформу 2020 року..
А вже 8 травня з’явився наказ про його звільнення за нібито перевищення службових повноважень. Системі знову стали в пригоді ті самі свідчення інспекторів про усні вказівки та використання чужих логінів. Але Путишин, який, вочевидь, знає Кодекс законів про працю не гірше за Митний кодекс, звернувся до суду. І розгромив опонентів. Наприкінці травня 2025 року Сьомий апеляційний адміністративний суд визнав наказ про звільнення протиправним, оскільки він був немотивованим і ухваленим без належних доказів. Суд постановив поновити митника на посаді та виплатити йому понад 63 тисячі гривень середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Проте саме в цей момент митниця дістала з рукава свій головний бюрократичний козир. З’ясувалося, що останню посаду Путишин обіймав за строковим трудовим договором — він тимчасово заміщав колегу, який пішов служити до лав Збройних Сил України. Наприкінці липня 2024 року цей працівник демобілізувався й повернувся на своє робоче місце. Тож суд ухвалив справді соломонове рішення: визнав звільнення незаконним, присудив компенсацію, але постановив поновити Путишина лише до 25 липня 2024 року — дня, коли строковий договір автоматично припинив свою дію. Юридично митник виграв битву, відмив репутацію, але фактично залишився на вулиці, поза системою, якій віддав понад чверть століття.
І тут на сцену виходить фінансова сторона життя людини, яка все життя пропрацювала на митниці. 15 березня 2025 року Ігор Путишин подав останню обов’язкову декларацію, за 2024 рік. Документ виглядає як класичний, вивірений до коми зразок «скромного українського чиновника», до якого не підкопається жодне НАЗК.
Згідно з декларацією, Путишин, його дружина Ірина та донька Ілона проживали у просторій вінницькій квартирі площею 93,8 квадратного метра. Однак нерухомість їм не належить: право власності ще з 2006 року оформлене на Зінаїду Залевську.
Автопарк родини складався з єдиного кросовера Nissan Rogue 2017 року випуску. Автомобіль, записаний на дружину, був придбаний восени 2021 року, а його задекларована вартість становила рівно 200 тисяч гривень. Для тих, хто орієнтується на автомобільному ринку, оцінка популярного кросовера в суму менше восьми тисяч доларів за тодішнім курсом викликає хіба що іронічну посмішку — подібна практика декларування давно стала звичною серед посадовців.
Що стосується доходів, то за ту частину 2024 року, яку Путишин встиг відпрацювати до звільнення, він заробив трохи більше 141 тисячі гривень. Жодних мільйонів чи криптовалют: банківські рахунки практично порожні, а готівкою експосадовець зберігає доволі скромні 100 тисяч гривень. Це портрет людини, яка вміє оформлювати не лише митні декларації, а й власну декларацію.
Здавалося б, партію завершено: строковий контракт закінчився, а суд розставив усі крапки над «і». Але досвідчені апаратники так просто не здаються. Як свідчать дані судового реєстру, 10 березня 2025 року Вінницький окружний адміністративний суд відкрив нове провадження. Ігор Путишин знову звернувся до суду з позовом до Вінницької митниці, вимагаючи визнати протиправним чергове рішення керівництва та зобов’язати його вчинити певні дії. Ймовірно, йдеться про вимогу надати йому рівнозначну посаду після повернення основного працівника з військової служби. На якому етапі перебуває розгляд цієї справи, наразі невідомо.
Цей багаторічний «серіал» став майже ідеальною ілюстрацією української бюрократичної системи, яка нерідко починає воювати із власними «дітьми». Слідчі поспіхом готують кримінальні справи з процесуальними помилками, керівництво митниці видає накази про звільнення, які згодом визнають незаконними, а досвідчені чиновники, добре знаючи законодавство, успішно відстоюють свої інтереси в судах і стягують компенсації з державного бюджету. І, судячи з нового позову, на фінал митного блокбастера можна чекати ще довго.
