Троє земляків із Вінницьких Хуторів, серед яких двоє військовослужбовців та ветеран АТО, опинилися на лаві підсудних за організацію незаконного переправлення чоловіків призовного віку через державний кордон. Після затримання ДБР заявляло про викриття «посадовців правоохоронного органу», які допомагали військовозобов’язаним тікати за кордон, і анонсувало можливе багаторічне ув’язнення для підозрюваних. Та коли справа дійшла до суду, з’ясувалося, що багато гучних заяв не знайшли підтвердження, а покарання обвинувачувані отримали умовне.
Піщанський районний суд Вінницької області ухвалив вирок у справі про незаконне переправлення осіб призовного віку через державний кордон України. Перед судом постали Сергій Сторчак, Андрій Єфременюк та Руслан Журавський. Примітно, що всі троє виявилися земляками та уродженцями одного села — Вінницьких Хуторів. Саме спільне походження, очевидно, стало основою для швидкої змови та подальших скоординованих дій під час організації незаконного переправлення. На момент вчинення злочину двоє з них проходили військову службу, а третій був цивільним ветераном АТО, нагородженим державними відзнаками за захист України. Ця справа є показовим прикладом того, наскільки суттєво можуть відрізнятися перші гучні заяви правоохоронних органів під час затримання фігурантів правопорушення від остаточних рішень суду.
У березні 2025 року Державне бюро розслідувань (ДБР) оприлюднило резонансний пресреліз про викриття каналу незаконної міграції на Вінниччині. У повідомленні затриманих організаторів схеми називали «двома посадовцями правоохоронного органу» та місцевим жителем, які за 6 тисяч доларів США з людини допомагали військовозобов’язаним та військовослужбовцям, що самовільно залишили військову частину (СЗЧ), втекти до Молдови. У повідомленні ДБР акцентувалася увага на затриманні «на гарячому» під час спроби переправити через кордон трьох військових з Одеси. Організаторам інкримінували ч. 3 ст. 332 КК України, яка передбачає до дев’яти років позбавлення волі, а одному із затриманих утікачів, за інформацією ДБР, загрожувала підозра у дезертирстві із санкцією до 12 років ув’язнення. Усіх підозрюваних взяли під варту з можливістю внесення застави.
.
Проте вирок суду, ухвалений у липні 2026 року, продемонстрував значно стриманішу юридичну та фактичну картину. Зокрема, гучний статус «посадовців правоохоронного органу», заявлений слідством, під час судового розгляду трансформувався у значно скромніші ролі. Один із військовослужбовців Національної гвардії виявився мобілізованим кухарем військової частини, а інший — солдатом-стрільцем комендантського відділення. Хоча Національна гвардія України дійсно виконує правоохоронні функції, представлення військового кухаря та рядового стрільця як «посадових осіб правоохоронного органу» в офіційних релізах є характерним прикладом того, як інформаційний супровід затримань може перебільшувати статус фігурантів задля посилення суспільного резонансу.
Так само зазнала уточнення і географія злочину. Якщо ДБР повідомляло про переправлення «трьох військових з Одеси», то у вироку детально зазначено, що з Одеси привезли лише двох пасажирів, тоді як третього один із фігурантів особисто забрав у Вінниці. Після цього всіх трьох об’єднали в одну групу поблизу села Куна Гайсинського району. Крім того, не знайшла свого розвитку в межах цього конкретного судового розгляду і гучна заява про підозру у дезертирстві. У вироку зазначено, що на затриманих утікачів у підсумку склали лише адміністративні протоколи за спробу незаконного перетинання державного кордону.
Найбільш разюче відрізняються фінальні міри покарання від тих строків ув’язнення, якими правоохоронці зазвичай оперують на початку розслідування. Суд врахував щире каяття трьох земляків, їхнє активне сприяння розкриттю злочину, позитивні характеристики, а також бойовий шлях одного з них. У результаті обвинувачення було пом’якшено з ч. 3 на ч. 2 ст. 332 КК України.
Замість реального позбавлення волі на строк до дев’яти років двоє військовослужбовців отримали по два роки позбавлення волі, які суд одразу замінив на більш м’яке покарання — два роки службового обмеження з відрахуванням 10% грошового забезпечення в дохід держави. Третій, цивільний учасник групи, отримав п’ять років позбавлення волі, однак був звільнений від відбування покарання з іспитовим строком три роки.
Ця справа яскраво ілюструє традиційну дистанцію між первинним медійним висвітленням кримінальних проваджень правоохоронними органами та фінальними судовими вердиктами. Судовий розгляд позбавив справу зайвого інформаційного пафосу, повернувши їй реальний зміст — історію про невдалу спробу заробітку трьох земляків із одного села.
