Повномасштабна війна, розв’язана росією проти України, стала не лише суворим випробуванням людського духу й готовності до самопожертви, але й оголила глибокі моральні та правові дилеми, що розривають суспільство. Однією з таких дилем є напружене переплетіння особистих переконань і конституційного обов’язку захищати Батьківщину. Ця проблема особливо яскраво проявилася в історії вірянина з Вінниччини, члена релігійної організації Свідки Єгови, який через свої духовні принципи відмовився від мобілізації. Парадокс ситуації криється в трагічній іронії: саме Свідки Єгови зазнають жорстоких переслідувань у росії та на окупованих нею територіях України, де їхню віру цинічно таврують як «екстремістську».
«Через релігійні переконання…»
Вирок Томашпільського районного суду Вінницької області від 9 травня 2025 року привернув значну увагу, підсвітивши складність правової оцінки релігійних переконань у контексті мобілізації. Випадок Олега Лозінського, уродженця села Балки Барського району Вінницької області, став показовою ілюстрацією конфлікту між глибокою особистою вірою та вимогами держави у воєнний час.
Визнаний ВЛК придатним до служби, Олег Лозінський проігнорував дві повістки (травень та листопад 2024 року) і до територіального центру комплектування так і не з’явився.
У суді Лозінський не заперечував факту неявки, але провини не визнав, посилаючись на глибокі релігійні переконання як Свідка Єгови. Він пояснив, що біблійні настанови та власне сумління категорично забороняють йому брати до рук зброю чи виконувати будь-які завдання, пов’язані з військовою службою. Чоловік також наголосив, що ще у 2022 році намагався домогтися заміни військової служби на альтернативну, але отримав відмову через дію воєнного стану, і висловив готовність служити державі цивільним шляхом.
Однак суд підійшов до його аргументів критично. У своєму рішенні суддя керувався статтею 65 Конституції України, яка визначає захист Вітчизни як священний обов’язок кожного громадянина. Хоча стаття 35 Конституції та стаття 9 Європейської конвенції гарантують право на свободу совісті та релігії, суд наголосив, що це право не є абсолютним і може бути обмежене законом в інтересах громадської безпеки та захисту прав інших осіб. Крім того, суд звернув увагу на те, що чинний Закон «Про альтернативну (невійськову) службу» передбачає її лише для строковиків у мирний час, тоді як у період мобілізації під час воєнного стану така можливість законодавством не передбачена. Суд також взяв до уваги постанову Верховного Суду від 15 квітня 2025 року, де чітко зазначено, що релігійні переконання не можуть слугувати підставою для ухилення від мобілізації в умовах захисту держави від агресії. Суд також зауважив, що військова служба не зводиться виключно до застосування зброї, однак обвинувачений відмовився від будь-якої її форми.
Як наслідок, Олег Лозінський був визнаний винним за ст. 336 КК України (ухилення від призову під час мобілізації) та засуджений до трьох років позбавлення волі. Суд мотивував це рішення необхідністю підтримання військової дисципліни та запобігання почуттю безкарності серед інших військовозобов’язаних, а також збереження обороноздатності держави.
Цей вирок, який ще не набрав законної сили та може бути оскаржений, яскраво підсвічує складну правову дилему, перед якою стоїть Україна: як поєднати конституційний обов’язок захисту Вітчизни з гарантіями свободи совісті. Відсутність законодавчого механізму альтернативної служби в умовах мобілізації ставить вірян-пацифістів у вкрай скрутне становище.
«Руській мір», як Третій рейх
Рішення українського суду, хоч і ґрунтується на чинному законодавстві воєнного часу, викликає дискусії та змушує замислитись над межами правового та морального обов’язку. Однак цей складний пошук балансу кардинально відрізняється від тієї безкомпромісної жорстокості, з якою релігійні переконання Свідків Єгови придушуються в росії та на окупованих нею територіях.
Ще у квітні 2017 року Верховний суд росії визнав Свідків Єгови «екстремістською організацією» та заборонив їхню діяльність по всій рф, включно з окупованим Кримом. Згодом це рішення поширилось і на території так званих «Л/ДНР». Під цинічним приводом боротьби з «екстремізмом» розпочалася справжня репресивна кампанія: облави, обшуки, арешти, сфабриковані кримінальні справи. При цьому підставою для переслідувань є не злочинна діяльність, а виключно мирне сповідування віри – спільне читання Біблії, обговорення релігійних питань, богослужіння, навіть онлайн.
На окупованих територіях, зокрема в Криму, вже десятки Свідків Єгови вже стали жертвами цієї репресивної машини. Щонайменше 13 з них отримали обвинувальні вироки з реальними або умовними термінами ув’язнення. Серед засуджених – Сергій Парфенович, Юрій Геращенко, Максим Зінченко, Дмитро Наухацький, Сергій Філатов та інші. Їх звинувачують у «злочинах», які, за українським та міжнародним правом, є лише реалізацією фундаментального права на свободу віросповідання.
Рівень абсурдності російських звинувачень вражає і досягає гротеску. Наприклад, у так званій «ЛНР» окупаційна адміністрація у 2017 році заявляла, що Свідки Єгови нібито співпрацюють зі СБУ, підтримують «неонацистські угруповання», поширюють пропаганду з «нацистською символікою» і навіть передали свої приміщення «Правому сектору». Ці інсинуації не просто безпідставні — вони цілковито абсурдні.
Справжні причини таких жорстоких репресій лежать на поверхні, і вони не мають нічого спільного з «екстремізмом». Справжня мета – придушити будь-який прояв незалежності, особливо в релігійній сфері, та зламати тих, хто відмовляється брати участь у російській агресії. Пацифізм Свідків Єгови, їхня відмова від військової служби, йде врозріз з мілітаристською ідеологією рашизму та тотальною мобілізацією. До того ж, Кремль прагне мати монополію на «правильну» релігійність, а будь-які незалежні конфесії розглядає як загрозу своєму контролю.
Міжнародна спільнота, правозахисні організації та Європейський суд з прав людини неодноразово засуджували ці дії, наголошуючи на їхньому свавільному та політично вмотивованому характері. ЄСПЛ прямо вказав на те, що російське законодавство про боротьбу з екстремізмом використовується як інструмент для переслідування мирних вірян, посилаючись на його «надмірно широке та нечітке формулювання».
Вибір без вибору?
Отже, ситуація зі Свідками Єгови в Україні та в росії – це дві абсолютно різні реальності, що демонструють прірву між державою, яка, попри війну, намагається зберегти правові та моральні орієнтири, і режимом, який перетворює віру на злочин. В Україні складний пошук балансу між обов’язком захисту Вітчизни та правом на свободу совісті виливається у болісні судові процеси та суспільні дискусії. Відсутність законодавчого механізму альтернативної служби під час мобілізації ставить українських вірян-пацифістів перед екзистенційним вибором: або йти врозріз із вірою, або зіткнутися з кримінальною відповідальністю. Це дилема, що не має легких відповідей.
Натомість у росії та на окупованих територіях будь-який вибір відсутній. Там свобода віросповідання знищена, а сповідування віри, що не відповідає імперським амбіціям Кремля, стає злочином. Це шлях, який вже проходили тоталітарні режими, включно з нацистською Німеччиною, де Свідки Єгови також зазнавали жорстоких репресій.
В Україні ж ця релігійна організація офіційно діє з 1991 року, і навіть під час війни держава не вдається до заборон їхньої діяльності. Це свідчить про принципову відмінність. В умовах смертельної загрози Україна прагне захистити свою свободу і цінності, включно зі свободою віросповідання. Цей шлях складний, але він свідчить про принципову відмінність між державою, що бореться за право бути собою, і імперією, що прагне знищити будь-яке інакомислення та перетворює віру на інструмент репресій.
