Коли один із найбільших роботодавців України розповідає про власні успіхи, це завжди заслуговує на увагу. Особливо коли йдеться про агрохолдинг МХП, виробниче серце якого розташоване саме на Вінниччині. Саме тут працює Ладижинська птахофабрика — найбільший комплекс компанії, а від стабільності МХП залежать тисячі робочих місць, бюджети громад та економіка цілого регіону. Засновником холдингу є один із найвідоміших українських аграрних бізнесменів, мільярдер Юрій Косюк, який десятиліттями входить до числа найбагатших людей країни.
Саме тому інтерв’ю директорки з управління персоналом МХП Анастасії Громової, опубліковане на одному з найвідоміших українських ділових порталів LIGA.net під заголовком «Залучення кандидата коштує 4500 грн, у прифронтових регіонах — 2000», заслуговує не лише на прочитання, а й на уважний аналіз. Адже за розповідями про корпоративні школи, підтримку ветеранів, стоматологічні кабінети, спортзали та дитячий центр залишається чимало запитань, на які співрозмовниця так і не дала вичерпних відповідей.
МХП — міжнародна агропромислова компанія, заснована Юрієм Косюком. До її портфеля входять понад 15 відомих брендів, серед яких «Наша Ряба», «Бащинський», «Легко!» та інші. За даними аналітичної системи YouControl, у 2025 році виторг компанії становив 57 млрд грн. МХП також є однією з небагатьох українських компаній, чиї акції котируються на Лондонській фондовій біржі (LSE).
Найперше впадає в око історія із зарплатами. Представниця компанії стверджує, що система винагороди МХП побудована так, аби платити працівникам «вище за ринок». Водночас вона сама наводить цифри: середнє підвищення зарплат у компанії за рік становило 12%, тоді як середній ринковий показник — близько 20%. Абсолютного рівня зарплат МХП не розкриває, тому перевірити тезу про оплату праці «вище ринку» неможливо. Натомість наведені самою компанією темпи перегляду зарплат аж ніяк її не підтверджують. Якщо роботодавець заявляє про перевагу над ринком, люди цілком у праві очікувати й відповідних цифр, а не лише декларацій.
Не менш цікаво виглядає головний акцент усього інтерв’ю — вартість залучення одного працівника. За словами HR-директорки, у середньому МХП витрачає на одного кандидата 4500 гривень, тоді як у прифронтових регіонах — лише близько 2000 гривень. При цьому сама компанія розповідає, що організовує масштабні комунікаційні кампанії, співпрацює з місцевою владою, центрами зайнятості, громадськими організаціями, проводить SMS-розсилки, забезпечує релокацію людей разом із сім’ями, надає житло та допомагає із соціальною адаптацією. Виникає закономірне запитання: яким чином настільки складний і ресурсомісткий процес виявився удвічі дешевшим саме у найскладніших регіонах країни? Інтерв’ю відповіді не містить. Не пояснюється і те, яку частину витрат компанія відносить до вартості залучення кандидата, а яку — до інших статей бюджету.
Особливо актуально це звучить для Вінниччини, адже значна частина релокованих працівників їде саме до Ладижина — на найбільшу птахофабрику МХП. Для місцевих громад це означає не лише додаткові робочі руки, а й суттєві соціальні навантаження, питання житла, інфраструктури та інтеграції нових мешканців. Саме тому суспільство має право знати, як насправді працює ця модель і скільки вона реально коштує.
Не менш показовою є історія із кадровою стабільністю. Компанія говорить про дуже низьку плинність працівників, залучених із прифронтових територій. Однак водночас повідомляє, що лише торік закрила близько 8000 вакансій при загальній чисельності персоналу близько 32 тисяч осіб. Сам по собі цей показник ще не означає високої плинності кадрів, адже вакансії могли виникати і через розширення виробництва, сезонний найм чи внутрішні переведення. Проте без пояснення структури цих 8000 вакансій твердження про «дуже низьку плинність» також залишається лише заявою, яку неможливо перевірити.
Не надто переконливо виглядає й історія із залученням іноземних працівників. За словами представниці МХП, компанія працевлаштувала близько 50 громадян Бангладеш, Колумбії та Молдови, однак нині працюють уже близько 30. Чому майже дві п’ятих учасників пілотного проєкту залишили компанію, читачеві не пояснюють. Це могли бути завершення контрактів, добровільне повернення додому чи інші причини, однак без такого пояснення оцінити ефективність експерименту просто неможливо.
Відверто звучить і розповідь про мобілізацію. У МХП працює близько 32 тисяч людей, із яких 58% — чоловіки. Понад 4000 співробітників мобілізовано, ще близько тисячі ветеранів уже повернулися до роботи. Компанія визнає, що не має стовідсоткового бронювання, а саме питання броні стало одним із найпоширеніших під час співбесід. Одночасно частка молодих працівників скоротилася приблизно з 13–14% до близько 10%. Усе це лише підтверджує масштаб кадрових викликів, із якими стикається не тільки МХП, а й увесь український бізнес.
У результаті складається доволі показова картина. МХП безумовно залишається одним із найбільших роботодавців країни та ключовим підприємством для Вінниччини. Компанія реалізує масштабні соціальні програми, відкриває корпоративні школи, інвестує у розвиток персоналу й підтримку ветеранів. Проте інтерв’ю, яке мало продемонструвати беззаперечні успіхи HR-політики, водночас залишає без відповідей низку принципових питань. Чому темпи підвищення зарплат нижчі за середньоринкові, якщо компанія декларує оплату «вище ринку»? Як настільки дорогий процес релокації людей із прифронтових територій виявився удвічі дешевшим за середній найм? Яка реальна структура восьми тисяч вакансій, про які говорить компанія? І чому майже половина іноземних працівників більше не працює у пілотному проєкті?
Саме в цих деталях і проходить межа між корпоративним PR та реальністю. Бо красиві фотографії сучасного офісу, спортзалу чи стоматологічного кабінету створюють позитивне враження, але не можуть замінити відповідей на конкретні запитання. А для Вінниччини, де МХП давно став одним із найбільших роботодавців і платників податків, ці відповіді важливі не лише для потенційних працівників, а й для багатьох громад.
