Ще у 1991 році Україна повернула не туди, коли замість справжнього лідера, обрала «хитрозробленого» політика Кравчука своїм президентом. Україна мала третій у світі ядерний потенціал. Вистачало лише заяви про це, щоб держави-гіганти сприймали нас за рівних собі партнерів. А невеличкі — з острахом, але поважали. Бо більше ядерки мали тільки США та росія. Вдумайтесь, на нашій території була зосереджена бойова сила ледь не всього СРСР. А це було більше, аніж у Франції, Великій Британії та навіть Китаї. Величні вчені-українці розробляли передову техніку та зброю, але… В 1991 році, коли люди повелись на обіцянки кремлівського фанатика Леоніда Кравчука, почалось справжнє знищення України — знищення ядерного потенціалу. Замість того, щоб укріплювати наші кордони та захищати людей, цей президент завів тонку лінію пропаганди про те, що Україна зобов’язана здати всю зброю і тільки тоді ми будемо мати право на мир.
Нагадаємо, як про ядерну зброю говорив президент Кравчук. Вдумайтесь, йому після знищення військового та ядерного потенціалу ще й героя України дали.
«Я ось отримав заяву від Львівського віча, де було прямо сказано, що вимагають Україну оголосити ядерною державою. Але це такі проблеми, які сьогодні не вирішує президент. Політика України у цій сфері полягає у тому, щоб поступово набирати без’ядерний статус без’ядерної держави, яка приєднається до договору про нерозповсюдження ядерної зброї. І ми маємо йти до цієї мети. Бо як будемо зі зброєю, то поваги до нас багато не буде» — цитуємо президента Кравчука із його архівного інтерв’ю 1993 року.
Нагадаємо, що в період, коли приймались ці доленосні рішення, у Верховній Раді була опозиція на чолі зі справжнім патріотом України В’ячеславом Чорноволом. Лише він був категорично проти здачі ядерної зброї та повного військового роззброєння України. І сміливо про це заявляв. За що його неодноразово звинувачували у розколі української державності ті ж політики, які здавали нашу зброю. Притомні послідовники Чорновола намагались всіма силами відстояти ядерний статус України, бо розуміли, що тільки це є справжньою гарантією безпеки. На всіх своїх виступах, Чорновіл наголошував, що першим ділом має бути укріплення армії. Бо тільки військова сила може гарантувати безпеку нашій країні. Його вбили. Напрацювання та політику намагались стерти безслідно. І все це для того, щоб викорінити розуміння в українців, якою має бути справжня держава. Щоб у 2014 році завести війська у Донецьку область, а у 2022 році захопити всю Україну. Так як кремлівським фюрерам і обіцяли всі провладні зрадники України з часів проголошення незалежності. Пам’ятайте 1991 рік, коли президентом обрали Кравчука і почали знищувати ядерний статус та військовий потенціал. Схоже, це дійсно рік, коли Україна звернула не туди.
Що входило до ядерного потенціалу України:
- 176 міжконтинентальних балістичних ракет у шахтних пускових установках (з радіусом дії понад 5 500 км) у складі 43‑ї ракетної армії (дислокувалися здебільшого на території України, штаб армії розміщався у Вінниці, розформована у 2002 році): 130 рідиннопаливний SS‑19 (радянська рідинна міжконтинентальна балістична ракета УР‑100 Н шахтного базування, на борту до 6 бойових блоків та комплекс засобів подолання ПРО противника) та 46 твердопаливних SS‑24 (стратегічний ракетний комплекс 15 П961 «Молодець» з ракетами 15Ж61 і 15Ж60, які мали боєголовку з 10 блоками окремого наведення кожен потужністю 55 кілотон);
- стратегічні бомбардувальники Ту‑95 МС та Ту‑160 ;
- ядерні боєзаряди стратегічної зброї: від 1514 до 2156 потужністю від 100 кілотон кожний;
- тактичні ядерні боєзаряди: від 2800 до 4200 потужністю від 0,5 до кількох кілотон кожний.
ВІННИЦЯ БУЛА «РАКЕТНОЮ СТОЛИЦЕЮ»
Вінниця у часи СРСР фактично була «ракетною столицею України», адже тут розташовувалося управління 43-ї ракетної армії, озброєної найновішими на той час ядерними ракетними комплексами середньої дальності.
Протягом 1961-1984 рр. на території Вінницької області розміщувався 60-й ракетний полк, озброєний ракетами Р-12 та Р-12У. Ці ракети, націлені на країни Бенілюксу та інші держави Західної Європи, були здатні нести ядерні боєголовки та вражати цілі на відстані до 2000 кілометрів,.
Один з дивізіонів полку з наземними пусковими установками знаходився біля села Пултівці, інший – біля села Людавка. Але найбільш «озброєним» був третій дивізіон, розміщений біля села Якушинці. Там знаходився шахтний ракетний комплекс «Двіна», здатний запустити чотири ракети за дуже короткий час. Цей комплекс перебував у стані постійної бойової готовності, а у 1968 р., під час введення військ Варшавського договору до Чехословаччини, його навіть привели у підвищену бойову готовність. Протягом багатьох років про існування ракетного комплексу в Якушинцях знали лише обмежене коло людей.
«НАС ШАНТАЖУВАЛИ, ЛЯКАЛИ КАТАСТРОФОЮ, ГІРШОЮ ЗА ЧОРНОБИЛЬ…»
Полковник Петро Канонік був одним з керівників Управління верифікації Генерального штабу ЗСУ, займався контролем за виконанням Україною міжнародних договорів про нерозповсюдження ядерної зброї та знищення ядерного арсеналу. Він брав безпосередню участь в інспекціях, переговорах та документальному супроводі процесу ядерного роззброєння.
— Є версія, що якби Україна зберегла свій ядерний потенціал, то не було б жахливої війни. А що скажете ви?
— Впевнений, що росія сто разів подумала б, перш ніж нападати на ядерну державу. Нас шантажували, лякали катастрофою, гіршою за Чорнобиль. Обіцяли економічну допомогу, тиснули на всіх рівнях. Ми були вимушені здати зброю.
— Чи вважаєте ви, що здача військової техніки та ядерної зброї — помилка? На вашу думку, Україна мала право на ядерний потенціал?
— Звісно. Ми були однією з республік-засновниць ООН, мали потужну промислову та наукову базу, а головне — володіли третім за величиною ядерним арсеналом у світі. Ми мали повне право на захист своїх національних інтересів. І якби це зробили у свій час, то сьогодні були б однією із наймогутніших держав світу. Здача ядерної зброї — помилка.
— Що ви скажете стосовно Будапештського меморандуму, який був підписаний у 1994‑му? Хоч якісь зобов’язання країни-партнери, виконали перед Україною?
— На жаль, Будапештський меморандум виявився пустим папірцем, не вартим навіть чорнила, яким його підписали. Документ, підписаний у 1994 р. Україною, США, росією та Великою Британією, гарантував нам повагу до незалежності, суверенітету та існуючих кордонів в обмін на відмову від ядерної зброї. Проте в ньому не було чітко прописаних механізмів захисту у випадку агресії. Це була скоріше політична декларація про наміри, а не міжнародний договір зі чіткими зобов’язаннями. США, росія та Велика Британія пообіцяли нам шанувати нашу територіальну цілісність та незалежність — але що це означає на практиці? Яким чином вони мали б діяти у випадку порушення цих обіцянок? Меморандум не містив ніяких конкретних зобов’язань щодо надання військової допомоги, застосування санкцій чи інших заходів у відповідь на агресію. Це була скоріше декларація про «добрі наміри», які легко можна було ігнорувати у випадку необхідності.
— Петро Іванович, чи правда, що майже всю потужну зброю, яка була в Україні після розпаду СРСР, було здано саме росії? Нібито в обмін на мир…
— У мене досі є ціла тека з документами стосовно цього питання. Це і «Глобальний обмін військовою інформацією» станом на 2004 р., який давав росії повну інформацію про наші збройні сили, їх кількісні і якісні показники. Фактично, вони знали про нас все: які літаки, скільки їх, який технічний стан, де вони базуються. Ми віддали їм багато ракет, літаків, крилатих ракет та інше. Після розпаду СРСР в Україні залишились величезні склади зі зброєю — сотні тисяч тон боєприпасів. Значна їх частина зникла безслідно. Куди вона поділася? Це питання, на яке досі немає відповіді. Я впевнений, що частина цієї зброї опинилася в росії.
