На Вінниччині готуються урочисто затвердити нову Стратегію регіонального розвитку до 2027 року — об’ємний, добре структурований документ, щедро насичений усіма актуальними ключовими словами: «ветерани», «відновлення», «цифровізація», «зелений курс». Виглядає серйозно — майже як сценарій до світлого майбутнього. Та за цим респектабельним фасадом криється низка, здавалося б, банальних, але надзвичайно важливих питань: на яких даних усе це базується? Які пріоритети — і хто їх визначав? І головне — як це реалізувати в умовах повномасштабної війни?
«Ми Вінничани» занурилась у цей «стратегічний» епістолярний маніфест і спробувала розібратись: перед нами справжній дороговказ для регіону чи це лише ще одна паперова «галочка» в активі вінницької моновлади.
Голова постійної комісії з питань стратегічного розвитку, інвестицій та місцевого самоврядування Вінницької обласної ради Владислав Скальський, який також обіймає посаду заступника Вінницького міського голови, урочисто повідомив у соціальних мережах про схвалення оновленого проєкту Стратегії збалансованого регіонального розвитку Вінницької області на період до 2027 року. За словами Скальського, цей важливий документ, підготовлений комісією під його керівництвом, покликаний стати стратегічним орієнтиром для регіону в складних умовах воєнного часу.
«Разом із колегами провели засідання постійної комісії… Розглянули, погодили та рекомендували до розгляду проєкт рішення… Важливо, що в оновленій Стратегії враховано потреби внутрішньо переміщених осіб, родин загиблих, а також наслідки повномасштабного вторгнення, над подоланням яких ми вже маємо працювати цілеспрямовано. Окрему увагу приділено формуванню ветеранської політики на Вінниччині — це ще один надзвичайно важливий напрям. Працюємо», — наголосив Владислав Скальський.
Така увага до актуальних суспільних викликів, озвучена представником партії «Українська стратегія Гройсмана», яка впевнено утримує владні важелі як у Вінниці, так і в області (обласним партосередком «стратегів» керує міський голова Сергій Моргунов, а двоє його заступників — Владислав Скальський та Галина Якубович — є депутатами облради від «стратегів» та очолюють дві з семи створених в облраді постійних комісій), закономірно породжує запитання: чи справді зміст цього масштабного документа відповідає задекларованим високим цілям та обіцяній «фокусній роботі»? Чи маємо справу з черговим прикладом декларативної риторики у виконанні представників фактично монопольної влади?
Опублікований на сайті обради проєкт Стратегії — слід віддати належне — виглядає більш ніж солідно: цілих 198 сторінок! Добре структурована, багатошарова, із глибоким аналізом, SWOT-матрицею, сценаріями розвитку, цілями, індикаторами та іншими атрибутами серйозного стратегічного мислення. Безумовно, документ є свідченням чималих адміністративних зусиль і щирого прагнення охопити усе можливе: від наслідків війни до євроінтеграційних прагнень, а також актуальних трендів — як-от «зелений курс» чи цифровізація. Тут згадується і залучення експертів, і міжнародна технічна допомога, і навіть громадське обговорення. Виглядає переконливо — якщо не сказати респектабельно. Все начебто на своїх місцях. До того ж, підготовка документа здійснювалася Департаментом міжнародного співробітництва та регіонального розвитку Вінницької обласної військової адміністрації. І, враховуючи інтелектуальний рівень депутатів облради, виникають сумніви, чи хтось із членів профільної комісії Скальського зміг дочитати цей документ до кінця, не кажучи вже про те, щоб оцінити його належним чином або внести конструктивні доповнення замість одноголосного схвального підняття рук.
Але, як це часто буває з красивими фасадами, варто лише зазирнути за лаштунки — й починаються сумніви. Прискіпливе читання показує, що підмурки цієї стратегічної конструкції дещо… піщані. Самі автори, до їх честі, чесно зізнаються у вступі: повномасштабна війна поставила на паузу державну статистику, а останній перепис населення відбувся ще у 2001 році, коли мобільні телефони були розміром із цеглину. Відтак значна частина аналітичної основи, на якій мала би будуватися Стратегія, спирається на дані, що вже давно мали б стояти в архіві під грифом «історія».
Планувати майбутнє, ґрунтуючись на інформації з позаминулої епохи, коли країна переживає наймасштабніше випробування у своїй новітній історії — це приблизно як шукати шлях крізь бурю за мапою середньовічних купців. Тож не дивно, що багато з прописаних у розділі моніторингу амбітних цілей та індикаторів радше нагадують побажання Діда Мороза, ніж реалістичну програму дій.
А далі — більше. Стратегія ставить перед областю гігантський список завдань практично в усіх можливих сферах. Намір, безумовно, похвальний — адже амбітність ще нікому не шкодила (ну, майже нікому). Проте виникає логічне запитання: чи вистачить на все цього хоча б ентузіазму, особливо в умовах, коли значна частина фінансування залежить від зовнішньої допомоги, а держава перебуває у воєнному режимі? У документі не простежується чітких пріоритетів: здається, що важливим є абсолютно все — від ремонту доріг і розвитку креативних індустрій до відродження рибного господарства. Ідея «все і одразу» в умовах обмежених ресурсів зазвичай завершується класично — нічого і ніколи.
Особливої уваги заслуговує окрема гордість пана Скальського — згадане в його публічній заяві врахування потреб внутрішньо переміщених осіб, родин загиблих, а також обіцянка «серйозного підходу» до ветеранської політики. І справді, в документі є оперативна ціль, присвячена цим критично важливим питанням. Там згадуються інтеграція, розвиток інфраструктури й послуг — усе, як у підручнику. Але, як кажуть, є нюанс: за загальними, правильними, щирими словами не проглядається конкретики. Які саме послуги? Яка саме інфраструктура? Що таке «інтеграція» на практиці — гуртожиток і три тренінги від донорів, чи щось більше?
А як щодо унікальних потреб ветеранів — тих, хто повертається з фронту не лише з досвідом, а й із пораненнями, травмами та очікуваннями гідного місця в мирному житті? Стратегія декларує бажання допомагати, однак не пропонує чіткого інструментарію. Жодної дорожньої карти, жодної деталізації. Складається враження, що «фокусна робота» полягала у влучному формулюванні мети, а не в опрацюванні реальних кроків до її досягнення.
Цей стиль — гучних декларацій про наміри без практичного підґрунтя — пронизує чимало розділів Стратегії, залишаючи після прочитання одне запитання, що нависає над усім документом: а як саме це все буде реалізовано?
І, звісно, система моніторингу. Як можна виміряти прогрес, якщо стартова точка визначена на основі застарілих даних, а збір нових під час війни є надзвичайно проблематичним? Деякі індикатори виглядають цілком вимірюваними, інші ж (на кшталт абстрактної «оцінки якості соціальної стійкості») викликають питання щодо можливості їх об’єктивної оцінки.. Цікаво, хто і як її оцінюватиме — на око, за зірками чи за кількістю згадок у презентаціях?
Тож що маємо у підсумку? Маємо документ, безперечно виконаний згідно з усіма канонами методичних рекомендацій. У ньому, як годиться, присутні всі правильні слова — «війна», «відновлення», «ЄС», «ВПО», «ветерани». Структура – як у найкращих зразках: чітка, логічна, з пунктами, підпунктами й підпунктами до підпунктів. Намірів — хоч відбавляй. Але за цією ідеальною оболонкою криється знайома проблема — відсутність реалістичного бачення, чіткої ієрархії пріоритетів і, що найважливіше, конкретних механізмів досягнення всього задекларованого. З огляду на виклики, з якими стикається країна, це схоже на спробу збудувати місто майбутнього на піску — із добрими намірами, але без інструментів.
Тобто маємо ризик отримати черговий документ «для галочки», створений радше для задоволення формальних вимог, ніж для реального впровадження. Особливо якщо врахувати монолітний політичний контроль однієї сили над усіма ключовими процесами як у місті, так і в області. А коли всі навколо однієї думки — то хто ж наважиться спитати, чи ця думка правильна?
