«Вона була в чоботях з острогами, короткій спідниці, синій чумарці, у сірій шапці з червоним шликом, уздовж якого виписано чорнилом:«Смерть ворогам України!»… Бадьорість і рішучість проявлялись у кожнім рухові її тіла… Вона дійсно була якась особлива. Перший раз мені трапилось бачити вояка-жінку. Панночки Марійки, яка вчора грала сентиментальний вальс, наче й не було. Була лише отаманша селянських повстанців, які тепер зарвалися зі своїми ворогами не на життя, а на смерть», — так писав про Олександру Соколовську, легендарну повстанську отаманшу Марусю, український письменник Клим Поліщук в оповіданні «Отаманша Соколовська».
Він особисто знав дівчину, яка воювала зі своїм загоном за незалежну соборну Україну проти більшовиків-окупантів та червоноармійців у 1919 році. Разом із нею перебував у лавах повстанців. Був закоханий…
Саша Соколовська – дівчина, якій у спадок перейшло командування повстанським загоном. Їй було 17…Саме стільки прожила патріотка. За версією Клима Поліщука, Олександру вбив колишній ад’ютант. Він утік з-під варти й підступно випустив кулю у вікно хати. Там засідав повстанський штаб. «У той час за вікном хтось вистрілив. Куля розбила шибку й лице отаманші облилося кров’ю. Верескнула диким голосом і, махнувши в гору руками, як сніп, упала на підлогу… Куля поцілила в самісіньке ліве око…»
Та це одна з версій про загибель Марусі. Є й інші. В «Енциклопедії українознавства» ідеться про те, що загін Соколовської ще у вересні 1919 року був розгромлений армією червоних. А важкопоранену отаманшу закатували до смерті. Існують свідчення й про те, що Олександра об’єдналася з повстанським загоном отамана Артема Онищука. Той був родом із колишнього Тиврівського району. З ним вона зустрічалася в Шендерівському лісі (нині Вороновицька територіальна громада Вінницького району). Далі їхня дорога пішла в бік кордону. Відомо, що Онищук наприкінці грудня 1920 року опинився в Румунії. Чи була з ним Соколовська — не доведено.
Хто вона, українська амазонка, шлях якої пролягав через Вінниччину?
Олександра Тимофіївна Соколовська народилася 1(14) грудня 1902 року в селі Горбулів Радомишльського повіту Київської губернії (нині – Черняхівського району Житомирської області). Батько Тимофій Соколовський був дяком у селі. З дружиною Явдохою Квасніцькою народили восьмеро дітей: чотири сини – Степана, Василя, Дмитра й Олексія та чотири доньки – старшу Ганю, потім Віру, Устинку й наймолодшу Олександру. Син Степан став священником, Олекса, Дмитро, Василь і Олександра – вчителювали.
Під час Української революції 1918 року Олексій організував загін. Згодом пішов воювати проти більшовиків. Під час придушення одного з повстань у Коростишеві в ніч з 4 на 5 січня 1919 року загинув.
Боротьбу продовжив Дмитро. Проте 8 серпня 1919 року був убитий зрадником-односельцем. Згодом отаманом став Василь. Зі своїм загоном він за тиждень здобув Радомишль. Але невдовзі, як і старший брат Дмитро, загинув від руки зрадника.
ОТАМАНША МАРУСЯ
Шабля мала б перейти брату Степану. Але він був священником у Вахнівці (тепер Турбівська територіальна громада Вінницького району). Тож отаманувати довелося на той час шістнадцятирічній Олександрі. Вона приймає лицарську присягу на вершині Дівич-гори й іменується відтоді отаманом Марусею.
Повстанський загін отаманші нараховував 300 шабель, 700 багнетів, 10 кулеметів та 3 гармати. Восени 1919 року Соколовська вела бої біля сіл Сміла й Петриківці (нині Уланівська територіальна громада Хмільницького району).
«У Вахнівку вони потрапили, повертаючись з-під Тиврова, після зустрічі з отаманом Артемом Онищуком у Шендерівському лісі, з яким мали домовленість про спільний перехід до Румунії через південь Поділля», – пише в романі «Планида» письменник Валерій Хмелівський, член Національної спілки письменників України. Він дотримується саме цієї версії про майбутню долю Марусі.
За словами Валерія Йосиповича, тут її загін порубав 72 червоноармійці, які збирали в українців зерно, сало, олію та цукор, а в місцевих євреїв гроші, золото й горілку. «Продзагонівці небезпеки не очікували, тож і бою ніякого не було – за якісь лічені хвилини все скінчилося без єдиного пострілу: їх, напівсонних і п’яних, порубали, зціпивши зуби, без найменшого жалю, бо вже знали, що продзагонівці не обминули навіть церкву», – ідеться в «Планиді».
Забравши все золото, Маруся та її загін вирушають до Брицького. Брат Степан залишився у Вахнівці. За постановою трійки Державного політичного управління УРСР, розстріляний 21 березня 1930 року.
Як пише Валерій Хмелівський, залишається тільки здогадуватися, чому червоні не вчинили розправу зі Степаном одразу ж, а відклали її на цілих десять років. Пояснення випливає одне – сподівалися через нього дістатися до Соколовської. Скоріше за все, це розуміли й Степан, і Маруся.
Тут, у Брицькому, також «хазяйнували» продзагони червоноармійців. Вони були розбиті військом Соколовської. Серед повстанців і Франек Горлінський з Конюшівки (обидва села нині входять до Турбівської територіальної громади). Франек мав дві сестри – Катерину та Петрунелію. За словами Валерія Хмелівського, у 1935 році Горлінський надішле вісточку з Польщі в Конюшівку. Листа отримає молодша сестра Петра. Катерина на той час в селі не проживатиме. Вона мешкатиме в Миколаївці на Козятинщині та з чоловіком Сидором Вацеком виховуватиме сина Вацлава Вацека. Він згодом стане відомим українським письменником Василем Земляком.
ВБИВСТВО ОТАМАНШІ
На початку листопада 1919 року дванадцять сотень бригади отаманші одночасно вели бої з червоними під Фастовом і з білими під Мотовилівкою. Під Фастовом соколовці оточили червоних, а біля Мотовилівки, маючи десятикратну перевагу, білі перейшли в контрнаступ, завдавши повстанцям великих утрат. Лише наявність резерву та вдало організована оборона дозволили загону Марусі відірватися від переслідування. Саме після цього бою, як писав Клим Поліщук в оповіданні «Отаманша Соколовська», Олександру вбито.
«Сонце було на небі, як труну забили цвяхами й опустили в яму. Голосним і безутішним риданням розлилося по сірих стернях жалібне «вічная пам’ять»… Через годину виросла висока чорна могила, а на ній поставлено соснового хреста з написом:«Тут спить донька України Марійка Соколовська, родом з села Горбулева, Радомишльського повіту (на Київщині). Боролась за право. Загинула від руки зрадника 6 листопада 1919 року. Прохожий, схили голову перед її завчасною могилою!»
автор: Анастасія Горденкова
фото Валерія Хмелівського
Доброго Дня Добродіі!Провели б діалог про,наприклад,в нас,в нашій Украіні,з 1919 р. одноманітну тактику кацапів?(До поколінь молодших,наступних тільки легенди е:героіні жінки,чоловіків військові пригоди)Розповіло про рідину сіру в кацапів,про кацапів яких???????