Лінія фронту проходить за сотні кілометрів від Вінниччини, однак в інформаційному просторі область залишається одним із напрямків, навколо яких російська пропаганда регулярно розгортає інформаційні атаки. Останнім часом проросійські ресурси — від щойно створених акаунтів у соцмережах до російських пропагандистських майданчиків зі «стажем» — використовують підроблені «звернення військових», зображення, згенеровані штучним інтелектом, та інші маніпуляції.
Мета таких вкидів — одночасно деморалізувати захисників України, підірвати довіру до ЗСУ, посилити тривожність вигаданими повідомленнями про наступ і закріпити в масовій свідомості образ Вінниччини як «бандерівського краю».
Склад боєприпасів, якого не було
У ніч на 20 вересня 2026 року російський безпілотник атакував об’єкт залізничної інфраструктури на Вінниччині. Начальниця обласної військової адміністрації Наталія Заболотна повідомила про це у соцмережах: на об’єкті виникла пожежа, яку рятувальники оперативно ліквідували, постраждалих не було.
Цю інформацію підтвердили й у Державній службі надзвичайних ситуацій — тобто сам факт удару і пожежі ніхто не приховував і не заперечував.
Того ж дня телеграм-канал «Реальна Вінниця» опублікував два короткі відео: одне — з підписом про «сильну пожежу на Вінниччині внаслідок атаки ворога», друге — як «момент одного з вибухів». Разом вони набрали понад 200 тисяч переглядів. На кадрах справді видно пожежу, дим і, за твердженням каналу, вибух. Водночас жодної згадки про склад боєприпасів у цих публікаціях не було.
Відео зняте вночі. У кадрі можна розгледіти певні конструкції та якісь трубопроводи, що можуть вказувати на промисловий характер об’єкта. Однак за цими кадрами неможливо достовірно встановити, яке призначення має об’єкт, а також чи пов’язана пожежа з ударом безпілотника, чи йдеться про іншу причину займання.
Саме тут і почалася підміна. Спочатку проросійські медіаресурси заявляли, що на відео «Реальної Вінниці» нібито чути «вторинні детонації».
Далі цю версію вже подали як «характерну ознаку» вибуху боєприпасів. А наступний крок — готовий висновок: на Вінниччині нібито знищено склад боєприпасів ЗСУ.
Але звідки взявся цей «склад»? Навіть не із заяв російського Міноборони, відомого своїми численними неправдивими повідомленнями. Джерелом виявився Кирило Федоров (Alconafter) — російський так званий військовий блогер, автор YouTube-каналу «История оружия» та ведучий пропагандистського «Соловьёв LIVE».
Федоров систематично поширює російські пропагандистські наративи, дезінформацію та неперевірені твердження про війну проти України, а також збирає кошти на потреби російських військових. У 2026 році Європейський Союз включив його до санкційного списку.
У його інформаційному доробку, зокрема, фігурували твердження про можливий навмисний підпал українською стороною двох літаків у київському аеропорту «Жуляни» у 2022 році — нібито для створення картинки «звірств росії» перед приїздом американських переговорників. Також Федоров поширював твердження, що в Україні нібито «немає нормальних продуктів», а заповнені полиці магазинів із пивом, газованими напоями та сіллю лише створюють ілюзію достатку. Ще один приклад — його заяви про нібито неспроможність американських F-16, переданих Україні: за словами Федорова, вони «перемагають тільки у відеоіграх».
І саме таке джерело розповсюджує версію про «знищений склад боєприпасів» на Вінниччині.
Далі ця версія починає існувати у паралельній реальності. На твердження Федорова посилається Lenta.ru. При цьому одне з найбільших російських новинних онлайн-видань прямо визнає: джерелом інформації є саме Федоров, а українського офіційного підтвердження немає.
Однак у заголовку слово «нібито» кудись зникає. Там уже без жодних застережень написано: «На Украине уничтожен склад боеприпасов ВСУ».
До публікації додали і загальну заяву міноборони рф про нібито ураження під час ударів по Україні складів боєприпасів у різних регіонах. На цьому етапі читачеві фактично запропонували самостійно «скласти пазл»: є відео пожежі, є нібито «вторинні детонації», є слова Федорова, є загальна заява російського міноборони — отже, це нібито й був склад боєприпасів на Вінниччині.
Але в цьому ланцюжку немає головного — жодного підтвердження, що на відео взагалі знято склад боєприпасів і що саме він був знищений унаслідок атаки.
У підсумку маємо класичну схему інформаційної підміни: припущення видають за ознаку, ознаку — за доказ, слова пропагандиста — за джерело, а непідтверджену версію — за встановлений факт.
Є й інший важливий трюк: відео «Реальної Вінниці» про російську атаку на Вінниччину 20 вересня видали за кадри, нібито зняті після атаки 22 вересня.
Про наслідки російського удару по Вінничині 22 вересня повідомила начальниця Вінницької ОВА Наталя Заболотна. За її словами, пошкоджено сім житлових будинків і школу. У приватних оселях вибиті вікна та пошкоджені покрівлі, у навчальному закладі — скління.
Але пропагандистський сюжет уже почав жити власним інформаційним життям. «Атакований склад ЗСУ» на Вінниччині перетворився із висмоктаної із пальця маніпуляції на нібито встановлений факт.
Ланцюжок маніпуляції виглядає так: реальний удар і пожежа → відео без жодної згадки про боєприпаси → припущення про «вторинні детонації» → твердження одного блогера → категоричний заголовок російського медіа → підсилення цієї версії загальною заявою міноборони рф.
Водночас справжнє влучання у склад боєприпасів не потрібно конструювати з припущень — тим більше видавати удар по цивільній інфраструктурі за атаку на військову логістику. У таких випадках є конкретні факти, наслідки, фото й відео та офіційні повідомлення.
Показові приклади — 28 серпня 2026 року в селі Мила Бучанського району на Київщині та 6 липня 2026 року у Вишневому. Про ці випадки українська влада повідомляла публічно, зокрема про масштаби руйнувань, кількість жертв та обставини подій. За потреби повідомлялося і про кримінальні провадження щодо неналежного зберігання боєприпасів.
У цифрову епоху подія такого масштабу неминуче залишає по собі значно більше слідів, ніж кількасекундний відеоролик із незрозумілим походженням та без будь-яких підтверджень того, що саме на ньому зафіксовано.
У вінницькому ж випадку все відбулося навпаки: вигадку зет-блогера крок за кроком перетворили спочатку на «версію», потім — на твердження, а зрештою — на готову новину про нібито удар по військовому об’єкту.
Від фейкової сосиски до фальшивого військового: як роспропаганда конструює «Вінниччину»
Схожі за конструкцією прийоми — взяти реальний, підтверджений інформаційний привід і домалювати до нього вигадані деталі — простежуються й в інших інформаційних вкидах про Вінниччину. Традиція подібних маніпуляцій тягнеться щонайменше з 2014 року, коли проросійські ресурси поширювали вигадку про шибениці для російськомовних мешканців Донбасу.
Відтоді з’явилися десятки локальних мемів, побудованих за схожою схемою. У кожному випадку вигадана або перекручена побутова історія мала створити враження, що у Вінниці чи області нібито відбуваються абсурдні прояви «українського націоналізму», переслідування російськомовних або приниження людей за їхнє ставлення до війни. Так, свого часу поширювалася історія про нібито пограбування росіянки на станції «Вінниця». Інший вкид ґрунтувався на підробленому оголошенні у шкільній їдальні, де нібито заборонялося просити сосиску в тісті «неукраїнською» мовою. Ще один сюжет — фотографія бейджа з написом «мій тато ухилянт», який нібито видали дитині у вінницькій школі.
Зовні ці історії виглядали як звичайні локальні новини або фотографії з повсякденного життя. Саме це й робило їх зручними для поширення: конкретна назва міста, школа, вокзал чи фотографія створювали ілюзію реальної події, тоді як емоційна деталь підштовхувала аудиторію до потрібного висновку. У результаті одиничний вигаданий сюжет подавався не як перевірювана історія, а як нібито черговий доказ того, що «таке відбувається у Вінниці».
Інститут масової інформації регулярно моніторить подібний контент і звертає увагу: частину таких вкидів без перевірки підхоплюють місцеві телеграм-канали, розганяючи їх уже серед української аудиторії.
Навесні 2026 року до цього переліку додався ще один сюжет того самого штибу. StopFake задокументував повідомлення про те, що вінницького школяра нібито змусили писати на дошці фразу про відмову говорити російською як покарання. Фотографії виявилися згенерованими штучним інтелектом, а саму історію поширювали виключно проросійські джерела.
Втім, останнім часом основний масив вкидів змістився від шкільних сюжетів до дискредитації Сил оборони та спроб впливати на ставлення до мобілізації. І тут технологія стала помітно складнішою.
Показовий приклад — відео, яке 1 липня 2026 року почало ширитися соціальними мережами. На ньому нібито військовослужбовець 120-ї окремої бригади територіальної оборони заявляв про «повний розгром» українських підрозділів на Лиманському напрямку та звинувачував командування в тому, що воно залишило бійців. Але одразу ж було встановлено, що ролик був deepfake: обличчя людини штучно змінили, а голос згенерували — із характерним «роботизованим» звучанням.
Першоджерелом цього вкиду став новостворений акаунт, який незадовго до того поширював інший фейк — про нібито колапс логістики у 57-й окремій мотопіхотній бригаді.
Схожа логіка — брати реальний, часто побутовий інформаційний привід і переписувати його в мілітарному ключі — простежується і в кількох інших історіях весни та початку літа. Наприкінці травня 2026 року в Ямполі стався реальний кримінальний випадок, який роспропаганда переробила на черговий вкид про Вінниччину і Збройні Сили. У червні в мережі поширили історію про засудженого, який нібито втік з виправного центру, дізнавшись про «примусове направлення» до 225-го окремого штурмового полку — хоча в основі лежало реальне затримання втікача, без жодного стосунку до мобілізації. А кількома тижнями пізніше побутове вбивство на Вінниччині проросійські ресурси видали за злочин «військового з 155-ї бригади», підганяючи реальну трагедію під наратив про «звірства ЗСУ».
Від ТЦК до «наступу з Придністров’я»
Окремий і стійкий сегмент — фейки безпосередньо про територіальні центри комплектування. Навесні 2026 року у Вінницькому ТЦК спростовували відео про нібито неналежні умови перебування військовозобов’язаних. За словами відомства, його зняли у приміщенні, яке взагалі не належить ТЦК.
Раніше в тому ж жанрі поширювали підроблене оголошення про нібито заборону продавати чоловікам перуки «щоб не ховалися від ТЦК».
Центр протидії дезінформації окремо звертав увагу і на новіший різновид таких вкидів — короткі «гумористичні» ролики, створені за допомогою штучного інтелекту. На поверхні це жарти про мобілізацію, але їхній прихований посил — виправдання ухилення від військового обов’язку. За оцінкою Центру, йдеться вже не просто про побутовий гумор, а про елемент цілеспрямованої інформаційної кампанії.
Масштаб і технологічна складність такого контенту у 2026 році зросли настільки, що аналітики дедалі частіше говорять про його промислове виробництво. За даними видання «Тиждень» з посиланням на моніторинг Центру протидії дезінформації, мережа Storm-1516, яку, за цими даними, курує адміністрація російського диктатора Путіна, лише за перший квартал 2026 року випустила понад тисячу синтетичних відео — більше, ніж усі фейкові наративи RT — російського державного пропагандистського телеканалу Russia Today — та Sputnik, міжнародного російського державного інформаційного агентства, разом узяті.
Механіка таких роликів добре впізнавана: підроблені «звернення» або «зізнання» військових, постановні сцени нібито конфліктів чи проявів ксенофобії, емоційний сюжет і розрахунок на те, що відео швидко розійдеться раніше, ніж хтось перевірить його походження. Саме за такою схемою працювали й частина «вінницьких» фейків.
Найамбітнішою за масштабом стала вже не мілітарна, а геополітична маніпуляція — теза про можливий наземний наступ із боку Придністров’я та створення «буферної зони» на території Вінницької області. Цей сюжет почав активно поширюватися у квітні 2026 року. Приводом стали публічні заяви посадовців Кремля про створення «захисних смуг» уздовж кордонів після Курської операції ЗСУ. На цьому тлі окремі українські посадовці припустили, що подібний сценарій може бути реалізований і на придністровському напрямку.
Військово-політичний оглядач групи «Інформаційний спротив» Олександр Коваленко оцінював військовий потенціал самопроголошеної «ПМР» як такий, що деградує з 2022 року. За його даними, там перебувають близько 1700 російських військових і 7,5–8 тисяч бійців незаконних збройних формувань, а техніка переважно застаріла — близько 11 боєздатних танків і до 60 одиниць артилерії. Додатковим обмеженням є географія: спільний кордон із Вінниччиною становить трохи більше 30 кілометрів, а сама територія ПМР є вузькою смугою.
Президент Володимир Зеленський, коментуючи журналістам загрозу з придністровського напрямку, заявив, що наразі не бачить там небезпеки, наголосивши: реальні скупчення російських військ зосереджені на півдні та поблизу Покровська. Прикордонна служба також повідомляла, що ознак переміщення техніки чи особового складу в напрямку Вінниччини не зафіксовано, але кордони почали посилювати.
Таким чином, твердження про «буферну зону» на Вінниччині на той момент не спиралося на зафіксовані військові приготування. Водночас інформаційний ефект воно вже справило — створювало враження безпосередньої загрози там, де офіційні структури її не підтверджували.
Показово, що восени 2026 року підроблені сюжети, які потрапляють і до вінницького телеграм-сегмента, дедалі частіше взагалі не мають прив’язки до конкретного міста. Їх виготовляють централізовано, після чого один і той самий контент розходиться по різних регіонах країни.
На початку вересня Центр протидії дезінформації спростував фотографії нібито оголошень у супермаркетах про заборону фотографувати порожні полиці під загрозою штрафу у три тисячі гривень. Знімки виявилися згенерованими штучним інтелектом. Того ж тижня поширювали підроблений «наказ» Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури про нібито обов’язковий військовий облік і мобілізацію жінок-працівниць залізниці та водоканалів. Документ містив підроблені печатки й вигадані номери та суперечив чинному законодавству.
У всіх цих сюжетів — від сосисок і шибениць десятирічної давнини до deepfake-звернень нібито військових, вигаданого наступу з Придністров’я та історії про «знищений склад боєприпасів» — одна й та сама конструкція.
За основу беруть реальну подію — удар, кримінальне провадження, звільнення пацієнта з лікарні чи повідомлення про підготовку до наступу. Далі її виривають із контексту, доповнюють вигаданими деталями й запускають через щойно створений або маргінальний акаунт. Звідти інформацію підхоплюють проросійські ресурси, а потім — за інерцією — частина українських телеграм-каналів, які женуться за охопленням і не перевіряють першоджерело.
У підсумку одна й та сама технологія працює на різних рівнях: посіяти сумнів у боєздатності українських підрозділів, сформувати негативне ставлення до мобілізації, створити відчуття неіснуючої загрози та, зрештою, настільки перевантажити інформаційний простір вигадками, щоб читачеві стало складніше відрізнити факт від маніпуляції.
Що може зробити сам читач? Насамперед — не поширювати сенсацію одразу після її появи. Варто перевірити джерело, пошукати підтвердження у відповідної офіційної структури — обласної військової адміністрації, ТЦК, Генштабу чи іншого відомства — і звернути увагу на типові ознаки підробки: щойно створений акаунт без історії публікацій, відсутність реакції авторитетних українських медіа на нібито сенсаційну подію, неприродну міміку або голос у відео, а також категоричний заголовок, за яким у самому тексті ховається обережне «нібито» або «стверджує».
Центр протидії дезінформації, StopFake та Інститут масової інформації регулярно публікують результати моніторингу та спростування. У випадку з черговим «викриттям» про Вінниччину перевірка таких джерел часто займає кілька хвилин — але саме ці кілька хвилин можуть відділити факт від чергового інформаційного вкиду.
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю громадської організації «Ліга Справедливості України», яка є засновником медіа «Ми Вінничани», і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу
