При ній йшли цілі епохи, при ній змінювались століття. Ліна Василівна зустрічає свій 94-й День народження під час третьої світової війни. Хоч народилась в роки страшного голодомору. Вже в 39-му потерпала від другої світової війни. У 60-ті розстрілювали, жорстоко вбивали її побратимів та посестер, однодумців. І її, тепер живу легенду, за один опублікований вірш колись, могли безжально стратити. Дисидентка! Вона жила як на пороховій бочці, незнала, коли прийдуть по її душу. Та попри все, залишалась вірною нашій Україні. Писала свої вірші «у шухлядку». Бо 15 років їх забороняли публікувати, а сама Ліна була у засекречених списках «ворогів народу». Їй вдалось вижити. Слава та визнання самі прийшли до неї. Бо тонка зворушлива лірика знайшли свій відголосок у мільйонів сердець. І зараз вона – найвідоміша українська поетеса. Її вірші під час війни – це крик душі мільйонів!
Вітаємо, Ліно Василівно! Вклоняємось перед Вашим талантом та дякуємо за вірність Україні!
Коли закінчиться війна
Я розцілую всі ікони.
Присяду в хаті край вікна
І буду чуть церковні дзвони.
І буду гладити лице.
Сльоза покотиться – піймаю.
І кожен клаптик чебрецем
В душі своїй повистеляю.
І я наплачусь досхочу.
Сльозами вмию всі могили.
Зварю відвар із перстачу
І вип’ю келишок для сили.
І вип’ю другий щоб від ран
Не залишилося і сліду.
Наллю наливки повний збан
І понесу її сусіду.
Ми будемо удвох мовчать.
Хміліти разом й тверезіти.
Ми будем пошепки кричать
І в небо кидать жовті квіти.
І сині айстри розцвітуть
На полі битви під Херсоном.
Червоні маки проростуть
Під Києвом над збитим дроном.
Коли закінчиться… Коли…
Усі говорять, що нескоро.
Але готую я столи
І промовляю – скоро, скоро.
Ще день, ще ніч. Та й ще зима.
А там весна і перші грози.
Коли закінчиться війна
Я вам нарву букет мімози…
