Вінничани, прочитайте історію нашого героя – азовця. Його катували у тій зловісній тюрьмі в Оленівці, хотіли вбити, але він не здався, не скорився ворогу. Повернувся у Вінницю. Він пройшов Маріуполь у 2022-му, потім полон…Ось така людина – легенда живе у нашому місті, де спокійно та забезпечено живуть і ті, хто робить бізнес на крові, торгує «білими квитками» та безсоромно вивозить своїх сватів та кумів закордон.
І перш, аніж вітатись із цими торгашами на вулицях, згадайте історію Дмитра, згадайте про жахи російського полону та не забувайте, що триває війна. Війна за нашу з Вами незалежну Україну! Читайте про героя, про гордість нашої української нації, захисника Маріуполя, бійця полку Азов.
Я людина з осколками біля серця. Як в прямому так і в переносному сенсі.
– розповідає старший солдат Збройних Сил України Дмитро Глухенький. Він – один із тих полонених українців, яких обміняли на олігарха Віктора Медведчука. 21-го вересня 2022 року він повернувся в Україну. Зараз проходить реабілітацію та починає нове життя у місті Вінниця разом із дружиною та новонародженими дітьми. І ось, що він розповідає про жахи російського полону:
– Конвой зав’язав мені руки, вдарив по обличчі та повів строєм. Це було 20 травня 2022 року на заводі Азовсталь. Тоді весь світ спостерігав за подіями, немов за фільмом. Але я до кінця життя буду пам’ятати цей день та всі інші проведені у полоні. Росіяни забрали нас, коли українське керівництво дало вказівку вийти всім військовим із підвалів заводу. Ми розуміли, що йдемо здаватись ворогу, але вибору у нас не було. Маріуполь був у блокаді. Росіяни розтрощили всі будівлі та вбили всіх, кого змогли. Вони дивились на нас, українських військових, немов на худобу. Постійно повторювали, що змусять нас відповісти на каторзі за те, що не здались відразу.
Де росіяни переховували Вас? Які саме тортури відбувались там?
– Всіх полонених доправили у стару колонію у Оленівці. Це територія окупованої Донецької області. Тепер називається ДНР. Там і відбувались тортури. Чоловіків та жінок, молодих та старих обпікали розжареним залізом, катували відкритим струмом та били палками, ланцюгами. Шрами від побоїв не сходили. Про деякі навіть не пам’ятаю. Можливо тому, що був непритомний через побиття. Частіше всього били у пахові ділянки. Іноді прикріплювали струм до інтимних місць та били током, аж допоки чоловік не втрачав свідомість. Окрім того, дуже сильний був психологічний тиск. Росіяни морили голодом полонених і постійно нав’язували російську пропаганду, а саме говорили, що українські військові винні у війні. Вони постійно повторювали, що українці самі вбивають своїх людей.
Як відбувались допити?
– Полонених по одному виводили у різні кімнати. Там закривали і забивали ледь не до смерті. Робили так, щоб ніхто не бачив цього, але всі чули. Бо муки були такими страшними, що кожна людина там кричала аж поки не починала втрачати сили. А потім – ледь бездиханного повертали у камеру, кидали на підлогу та обливали водою. Не дозволялось навіть говорити з мучеником чи допомагати йому. За це також били.
Чи виводили на допити Вас? Що Ви відчували в ті моменти?
– Так, виводили… Мені доставалось стільки скільки і іншим. Я звичайний солдат, який міг загинути ще в боях за Азовсталь, але врятувався і потрапив у російський полон. Там – мене ледь не розірвало під час теракту у в’язниці. Нагадаю, що на території колонії в Оленівці було розірвано декілька бомб. Росіяни влаштували це для того, щоб приховати сліди своїх злочинів. А саме катувань полонених. Серед тих, хто загинув були мої побратими та посестри, з якими я роками служив у війську. Мені ж розірвало частину тіла. Уламки від скла та заліза застрягли у тілі, а саме коло серця. Та росіяни не звертали на це увагу. Продовжували знущатись. Єдине, що мене мотивувало жити – це надія знову побачити свою сім’ю.
Моя дружина Катерина за місяць до війни народила мені двох доньок двійнят. Вони були недоношеними. Тому, коли окупували Маріуполь, вони ще перебували в пологовому будинку під наглядом лікарів. І я зміг побачити їх декілька разів після пологів… Кожну мить в полоні, я вірив, що вони живі, згадував їхні обличчя та мріяв ще хоча б раз їх побачити. Я думаю, що лише думка про них мене і врятувала…
Розкажіть про Вашу дружину? Що їй довелось пережити?
– Катерина – відважна. Коли почалась війна, я поїхав до своїх новонароджених діточок та дружини в лікарню.Разом із товаришем ми привезли харчування для мамочок та дітей пологового. Вже тоді починалась гуманітарна криза у місті, але ми ще мали ресурси. Я обіймав свою дружину, цілував діток, обіцяв, що все буде добре, але це була наша остання зустріч… Вже наступного дня пологовий будинок розбомбили. Катерина з двома дітками на руках побігла у підвал сусіднього району. А я ж кинувся шукати її під завалами лікарні. Їхніх тіл не побачив. Лиш дізнався, що в первинному списку загиблих їх не має. Сказали, що мою Катю забрали росіяни, і зараз вона в окупації. Я рвався, щоб побачити її востаннє, проте мене стримали. Побратими не пустили, адже розуміли, що для українського військового – це вірна смерть. Вона каже, що для неї кожен день у Маріуполі тягнувся дуже довго, ніби рік. Катерина з новонародженими дітьми постійно ховалась у підвалах. Більше голодними були, аніж нагодованими.
