Поки Збройні Сили України перемелюють живу силу рашистів на передовій, у російському тилу відкрився «другий фронт». Ворогом окупантів дедалі частіше стають не українські дрони чи артилерія, а власна горілка, безкарність і кримінальні розбірки між офіцерами. Останні події свідчать про тотальну деградацію дисципліни у так званій «другій армії світу», де командири ліквідовують один одного з ефективністю, якій подекуди можна лише поаплодувати.
Український журналіст та блогер Денис Казанський влучно охрестив інцидент в окупованому Алчевську на луганщині «справжнім джекпотом» — і з цим важко сперечатися. Зазвичай новини про п’яні ДТП за участі російських військових на захоплених територіях є трагедіями, де жертвами стають цивільні українці. Проте цього разу «карма» спрацювала правильно.
Вояки з 88-ї бригади рф, перебуваючи у стані сильного алкогольного сп’яніння, влаштували аварію, яка цілком могла б увійти до анналів премії Дарвіна для окупантів. Унаслідок тарану «своїх» було ліквідовано не просто пересічних солдатів, а представників командного складу — зокрема командира 136-ї окремої гвардійської мотострілецької бригади ЗС рф Еріка Селімова. Разом із ним «на концерт до Кобзона» вирушили ще троє підлеглих.
Загибель високопоставленого офіцера вже офіційно, хоч і крізь зуби, підтвердив голова Дагестану Сергій Меліков. Цей випадок — яскрава ілюстрація реального стану російської армії: поки пропаганда малює героїчні образи, реальність — це п’яний угар, у якому «асвабадітєлі» успішно мінусують власне командування ще до виходу на позиції.
Якщо в Алчевську спрацював фактор улюбленого розсіяними напою, то історія з 95-м полком, подробиці якої сталі відомі нещодавно, більше нагадує поганий кримінальний серіал про бандитські розбірки 1990-х. Щоправда, замість «братків» — кадрові путінські офіцери.
Командир 2-го стрілецького батальйону Юрій Бураков (позивний «Сивий») зник наприкінці липня 2025 року після виклику «на килим» до свого безпосереднього начальника — командира полку Дмитра Іванкевича (позивний «Старина»). Спочатку зникнення намагалися списати на дезертирство — мовляв, комбат самовільно залишив частину.
Втім, правда невдовзі «вилізла». 11 серпня Іванкевич письмово зізнався, що власноруч убив свого підлеглого. Тіло вбитого офіцера, немов сміття, спочатку закопали, а згодом переховали, намагаючись замести сліди.
Найцікавіше у цій історії — фінал. Російська репресивна машина, яка зазвичай кидає за ґрати за пластиковий стаканчик, кинутий у поліцейського, у випадку з убивцею-полковником не поспішала. Кримінальне провадження відкрили лише після його зізнання.
Та до суду «Старина» не дожив. У листопаді 2025 року підозрюваного у вбивстві комбата самого знайшли застреленим. Самогубство? Помста? Чи «зачистка? Обставини його смерті й досі залишаються «невідомими».
Станом на початок 2026 року, за наявною інформацією, спільники, які допомагали ховати тіло Юрія Буракова, спокійно гуляють на волі. Коло замкнулося: вбивцю вбито, кінці — у воду.
Ці випадки — не поодинокі ексцеси, а симптоми системної хвороби. Російська армія стрімко деградує, перетворюючись на хаотичне скупчення озброєних маргіналів, де життя навіть офіцера не має жодної цінності, а про вартість солдатського життя годі й говорити.
Для України такі новини — добрий знак. Поки ворог зайнятий власною самоліквідацією, наше завдання — послідовно й системно підтримувати Збройні Сили України, щоб пришвидшити цей процес і на полі бою.
Як кажуть, земля — скловатою для всіх, хто прийшов на українську землю вбивати українців.
