Своєрідним символом соціальної прірви в сучасній Україні стало поштове відділення у селі Павлівка на Вінниччині, фото якого днями оприлюднив народний депутат Олексій Гончаренко. Усього за 20 кілометрів від обласного центру, у великому селі з населенням близько чотирьох тисяч, державний поштовий оператор зустрічає людей трухлявими дерев’яними дверима та розбитим склом, похапцем залатаним шматками пластику.
Для мешканців Павлівки, як і для мільйонів українців у регіонах, «Укрпошта» залишається чи не єдиним містком до цивілізації — саме через неї отримують пенсії та сплачують комунальні послуги. Та стан цього «містка» став ідеальним тлом для нового витка гострого протистояння між нардепом і очільником «Укрпошти» Ігорем Смілянським, у центрі якого — захмарна зарплата останнього.
Гончаренко прямо пов’язав занепад у регіонах із доходами керівництва держкомпанії, поставивши питання руба: чи не допомогло б ремонту сільських відділень обмеження зарплати топменеджера, яка, за різними оцінками, сягає 700–900 тисяч гривень на місяць? На думку нардепа, у країні, що веде виснажливу війну, де листоноші отримують мінімальні оклади, а військові на передовій — менше за «поштового генерала», такі суми виглядають уже не як «ринкова винагорода», а як відвертий виклик суспільству.
Запекле протистояння між Гончаренком і Смілянським давно вийшло за межі дискусії про якість поштового сервісу. Свого часу нардеп звернувся із заявами до НАБУ, СБУ та Генеральної прокуратури, звинувативши Ігоря Смілянського та президента Київської школи економіки (KSE), колишнього міністра розвитку економіки Тимофія Милованова у створенні «злочинної групи» для розкрадання донатів і марнотратстві.
На переконання парламентаря, поки «Укрпошта» витрачає мільйони на нову айдентику та сумнівні дослідження від структур, пов’язаних із Миловановим, реальна інфраструктура в селах буквально розсипається, а державний менеджер із зарплатою майже в мільйон гривень на місяць не здатен забезпечити елементарне — хоча б ціле скло у вікні відділення, яке обслуговує тисячі людей.
Відповідь Ігоря Смілянського була дзеркальною. Очільник «Укрпошти» пішов у контратаку й подав власну заяву до НАБУ — вже щодо джерел фінансування мережі з понад сорока «Гончаренко центрів».
Смілянський, який пояснює свої доходи «успішною трансформацією» компанії, заявив, що утримання цієї освітньої мережі нардепа коштує понад 3 мільйони гривень щомісяця. І прямо поставив питання: звідки у депутата такі гроші? При цьому він натякнув на можливу фінансову підтримку з боку родини, зокрема тестя, яка, за його словами, не узгоджується з офіційною декларацією Гончаренка.
Не обійшлося й без жорсткого тролінгу: Смілянський навіть анонсував іменний унітазний йоржик «Олексій Гончаренко» як нібито символ «рівня боротьби з корупцією».
У цьому вирі взаємних звинувачень — у «роботі на ворога», «крадіжці донатів» і «політичному хабарництві» — сторони остаточно стерли межу між державним інтересом і особистою неприязню. Та попри гучні заяви, в основі конфлікту залишається головний подразник — майже мільйонний оклад Смілянського на тлі злиднів у тій же Павлівці.
Поки в НАБУ ламають голови, що робити із заявами Гончаренка і Смілянського, розбите вікно сільського відділення лишається німим докором системі. Це вікно — як доказ того, що «грандіозна» реформа застрягла десь між презентаціями в Києві та реальною Україною, де люди змушені отримувати пенсії й платити комуналку в занедбаних приміщеннях, які важко назвати державними.
Прірва лише зростає: між менеджером, чий один робочий день може коштувати більше за річну пенсію мешканця села, і людьми, які щодня стикаються з цією реальністю. І жодні заяви до НАБУ не залатають цю діру в довірі, доки в українських селах замість скла у вікнах — пластик і безнадія.
