Вінницька лісова мафія продовжує жити за власними законами: державні заповідники перетворюються на приватні мисливські угіддя, а суди демонструють справжні дива юридичної еквілібристики, аби цю систему не порушити. Господарський суд міста Києва відмовився повернути державі понад тисячу гектарів загальнозоологічного заказника «Буго-Деснянський», які опинилися в руках родини колишнього очільника вінницьких лісівників Анатолія Бондаря.
Це рішення стало черговим епізодом у багаторічній історії привласнення національного надбання родиною екс-керівника лісової галузі регіону. Йдеться про 1073 га лісів.
Історія «прихватизації» заповідника бере початок із рішень обласної ради 2007–2011 років і наочно показує, як заповідні землі Михайлівського лісництва опинилися в користуванні приватного підприємства «Туристичне мисливсько-рибальське господарство «Вінницьке».
Попри пряму законодавчу заборону вести мисливське господарство в межах екологічної мережі загальнодержавного значення, приватні структури роками почуваються там повноправними господарями.
Прокуратура, намагаючись розірвати ці сумнівні договори, зіткнулася з несподіваною юридичною логікою судді Сергія Мудрого. У своєму рішенні цей мудрий суддя звернув увагу на окремі положення договору. Він визнав, що пункти, які дозволяють приватній фірмі проводити полювання та розпоряджатися впольованими тваринами у межах заповідника, є незаконними. Водночас суд не скасував договір повністю, зазначивши, що ці положення нібито не є його «істотними умовами».
Фактично це означає, що, на думку суду, договір про ведення мисливського господарства може залишатися чинним навіть без права на полювання. Водночас саме полювання є ключовою складовою такого виду діяльності.
Закон України «Про природно-заповідний фонд» забороняє діяльність, яка може завдавати шкоди природним територіям. Однак у рішенні суду було використано поняття «регулювання чисельності тварин» як обґрунтування окремих дій.
У підсумку судове рішення дозволяє зберегти присутність приватної компанії на заповідних землях, попри те що метою діяльності таких структур зазвичай є комерційне використання природних ресурсів, а не їх охорона.
Секрет судової прихильності до вінницьких «хазяїв» лісу, вочевидь, варто шукати не в юридичних кодексах, а в реєстрах родинних зв’язків. Засновником фірми-бенефіціара є Олександр Таран — зять того самого сумнозвісного «лісового генерала» Анатолія Бондаря, який очолював галузь на Вінниччині більше 30 років.
Постать Бондаря — це втілення моделі, за якої державний ресурс десятиліттями конвертувався у сімейний капітал. Його вплив не похитнула навіть гучна кримінальна справа про спробу підкупу керівника Вінницької ОВА Сергія Борзова. Слідство задокументувало, що у листопаді 2022 року Бондар намагався «забронювати» за собою «генеральську» посаду під час реорганізації галузі, передавши посадовцю примірник галузевого журналу, всередині якого були 25 тисяч доларів США.
Попри підозри у наданні хабаря та зловживанні службовим становищем, Бондар продемонстрував значну платоспроможність, сплативши 2 мільйони гривень застави в день її призначення. Втім, справжня міцність його «імперії» тримається на стратегічно вигідних шлюбах трьох доньок, які сформували навколо активів батька фактично непробивний щит.
Матриця родинних зв’язків Бондаря охоплює ключові ланки державного апарату. Одна з доньок, Олена Міленко, поєднувала політичну та професійну діяльність: була депутаткою Вінницької обласної ради від «Української стратегії Гройсмана» (у 2024 році склала мандат), водночас очолювала Вінницький навчальний центр Національної школи суддів України та декларувала роботу за сумісництвом у Ворицькому університеті міста Ковентрі (Велика Британія).
Паралельно її чоловік працював заступником керівника Вінницької місцевої прокуратури — органу, який мав би одним із перших реагувати на можливі земельні зловживання.
Інша донька, Ольга Коткова, нотаріус і підприємиця, забезпечує тил через свого чоловіка Олександра Коткова — суддю того самого Господарського суду міста Києва, де розглядаються позови проти фірм родини. У цьому контексті «еквілібристика» судді Мудрого щодо «неістотних умов» у справі заповідника виглядає вже не як помилка, а як прояв корпоративної солідарності всередині судової системи.
Третя донька, Оксана Таран, разом із чоловіком-бізнесменом Олександром Тараном безпосередньо або через підставних осіб контролюють структури, що експлуатують лісові масиви. Зокрема, Оксана Таран є серед співзасновників родинного бізнесу — фермерського господарства «Літинка Плюс».
Водночас Олександр Таран фігурує як засновник, співзасновник або керівник низки підприємств із різними видами діяльності, серед яких «Свиліт», «Котабо», «Діброва ТА», «Імаго ЛТД», «Берека», а також є бенефіціаром уже згадуваного приватного підприємства «Туристичне мисливсько-рибальське господарство «Вінницьке».
Паралельно Оксана Таран, за інформацією офіційного сайту Вінницького національного медичного університету ім. М. І. Пирогова, є докторкою медичних наук, професоркою та працює акушеркою-гінекологом на кафедрі акушерства та гінекології №1 цього вишу.
Показово, що після того, як правоохоронні органи зацікавилися діяльністю Анатолія Бондаря, у структурі пов’язаного з лісовими оборудками сімейного ТОВ «Рекреаційне мисливсько-рибальське господарство «Вольєр» відбулися зміни. Замість Олександра Тарана засновницею та керівницею стала Тетяна Лобастова — особа з ідентичними прізвищем, ім’ям і по батькові, яка, згідно з даними того ж медуніверситету, є кандидаткою медичних наук та асистенткою кафедри акушерства і гінекології №1, де працює і Оксана Таран.
Такий родинний спрут дозволяв системно «нарізати» заповідні землі під виглядом рекреації — як це сталося в Іллінецькій громаді, де замість охорони природи на захоплених гектарах з’явилися приватні готелі та котеджі.
Справа «Буго-Деснянського» заказника — це лише верхівка айсберга, адже аналогічні схеми були реалізовані в заказниках «Дашівський» та «Баглайові левади». Кожного разу правоохоронці стикаються з однією і тією ж тактикою: заміна власників на підставних осіб, використання прокурорських зв’язків для моніторингу слідства та судовий захист у «потрібних» інстанціях.
Рішення Господарського суду міста Києва стало ляпасом не лише прокуратурі, яка неодноразово урочисто звітувала про повернення державі лісів, що опинилися в руках сім’ї Бондаря.
Це рішення — наочне свідчення того, що феодальні порядки в Україні не зникли, а лише мімікрували під юридичні процедури.
Питання лише в тому, чи вистачить у вищих судових інстанціях сили розірвати це коло кругової поруки, де заповідна земля іменем України фактично залишається приватною вотчиною однієї родини, а закони держави відступають перед впливом «лісового генерала».
