Андрій із позивним «Гарпун» — звичайний чоловік із вінницької 120-ї бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, чия історія тягне на сценарій для голлівудського фільму, хоча все це відбувалося з ним насправді протягом вісімдесяти двох днів на передовій. Уявіть собі: майже три місяці беззмінної оборони в повному оточенні, де єдиним зв’язком із життям були дрони. Саме «пташки» привозили хлопцям їжу та боєкомплект, та й то не завжди — через ворожий РЕБ дрони часто не долітали, тож бувало так, що їсти доводилося раз на три доби. Із водою було трохи простіше лише тому, що навколо лежав сніг: його топили, варили й пили, аби просто триматися на ногах.
На сторінці 120-ї окремої бригади ТрО воїн розповів про свій бойовий шлях.
Спокій на позиції, яку тримав Андрій з побратимами, тривав лише перший тиждень, а далі почалося справжнє пекло. Коли ворог засік наших бійців, штурми стали щоденними. Андрій згадує, як їх було всього четверо на три входи до бліндажа, і доводилося бути на чатах цілодобово, бо окупанти лізли звідусіль. Коли піхотою взяти позицію не вдалося, росіяни почали просто завалювати входи протитанковими мінами. Один із таких вибухів ледь не став для Андрія останнім — важкий генератор відкинуло прямо на нього, і він, контужений, у повній темряві та пилюці, на карачках виповзав із заваленого бліндажа. Тоді хлопці отримали дозвіл відійти трохи глибше в тил, але ситуація залишалася критичною: навколо були вороги, і єдиним шансом вижити було сидіти тихо, «не палити» точку і чекати, поки суміжні підрозділи зачистять шлях для виходу.
Саме в цей час на позицію до наших хлопців випадково забрів російський солдат. Наші не стріляли, щоб не видати себе звуками бою, а просто взяли його «тепленьким». Виявилося, що 23-річного хлопця відправили на забій без зброї та бронежилета, сказавши коротке: «здобудеш у бою». Полонений розповів жахливі речі: він тричі намагався втекти зі своєї частини, за що командири заковували його в наручники, роздягали та били лопатами. Цей хлопець провів із воїнами 120-ї бригади півтора місяця в одному бліндажі. Він бачив, як наші діляться останнім, як працює забезпечення, і врешті-решт настільки пройнявся людяністю українців, що почав вчити мову. Сьогодні цей колишній окупант уже підписує контракт із ЗСУ, щоб воювати на боці України проти тих, хто його катував.
Кінець цієї багатоденної оборони теж був героїчним. Коли ворог таки виявив нову позицію, Андрію довелося відбивати атаку впритул. У критичний момент у нього двічі клинив автомат, але він встиг підхопити інший і відкинути противника. Після того бою позицію випалювали всім чим могли: артилерією, мінометами, дронами. Навколо не залишилося жодного цілого метра землі, навіть снігу, щоб набрати води, не було — усе стало чорним. Але другого числа прийшов наказ на вихід. Андрій каже, що ту останню ніч ніхто не спав, бо мотивація була залізна — повернутися додому живими. І вони вийшли. Пішки, крізь вогонь, але непереможені, продемонструвавши силу духу, яку не здатне зламати жодне оточення.
