Василь Семенович Стус народився в селянській родині 6 січня 1938 р. в селі Ракніївка Гайшинського району Вінницької області.
Із 47 років життя 13 років провів у радянських слідчих ізоляторах, карцері, мордовських таборах, на Колимі, тяжко працював на шахтах.
Йому відмовляли у побаченнях з рідними, вилучали вірші, листи, рукописи, над ним фізично знущалися, намагалися морально знищити. «Він був людиною, яка говорила і писала чітко, як перед Богом, за будь-яких обставин і заплатила за це своїм життям», – писав про нього Євген Свершук.
Тому постать Василя Стуса важливіша просто пам’яті про за талановитого поета, публіциста, перекладача та літературознавця. Він був і продовжує залишатися «голосом сумління у світі невизначених і неоднозначних понять, таких як честь, правда і порядність».
Не дарма кремлівські маріонетки т. з. «ДНР», тільки-но окупувавши Донецьк, в першу чергу демонтували (5 травня 2015 р.) барельєф Василю Стусу, який у 2001 р. був встановлений на найстарішій будівлі Донецького національного університету – корпусі філфаку, де Василь Стус навчався з 1954 до 1959 рр.
Факти з життя великого українця
Василь був наймолодшою, четвертою дитиною в родині. Коли йому було три роки, батьки перевезли до міста Сталіно (нині Донецьк). Василь Стус добре вчився і закінчив школу із медаллю у 16 років. Одразу поїхав до Києва подавати документи на журналістику. Однак йому відмовили, бо виявився «занадто малим» за віком. На факультет української філології педагогічного інституту у Сталіно його зарахували без вступних іспитів. Шкільна медаль давала таку пільгу. Самотужки вивчив латину. Добре знав німецьку мову. Читав Гейне в оригіналі. В університеті на заняттях з німецької перекладав без словника. А відповідав завжди виключно українською. Багато читав і більшість вільного часу проводив у бібліотеці. Згодом деякі викладачі почали давати йому твори раннього Павла Тичини, Максима Рильського та заборонених авторів Розстріляного відродження. 1959 р. «Літературна газета» надрукувала перші вірші Василя Стуса, передмову до яких написав Андрій Малишко. Після закінчення навчання Стус працював у сільській школі в Кіровоградській області, викладав українську мову та літературу. Згодом відслужив два роки в армії на Уралі. З 1961 р. року викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки. Не цурався й тяжкої фізичної роботи — після кількох років викладання в школі Горлівки працював підземним плитовим на шахті «Октябрьська» в Донецьку.
Радянська влада вважала українську мову «неперспективною» і всіляко витісняла її зі шкільної програми. Батьки учнів нерідко писали заяви на звільнення своїх дітей від вивчення української. Тож Василь Стус намагався зробити свої уроки цікавими та привабливими, використовуючи те, що ми зараз називаємо сторітелінгом: він розповідав дітям історії з української минувшини та читав власні поезії. Так учні принаймні чули українську мову і не втрачали інтерес до неї.
Стусу пропонували вступити до партії, що допомогло б йому зробити кар’єру, стати директором школи. Але він відмовився і 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Тут він познайомився із шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.
«Хто проти тиранії — встаньте» — певно, найвідоміша фраза Стуса. Її він вигукнув на повний голос під час прем’єри стрічки Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна». Це сталося 4 вересня 1965 р., а рівно через 20 років у цей день Стус загадково загине в ув’язненні. Учасники прем’єри фільму згадують, що не домовлялися про акцію протесту. Напередодні цієї події Україною прокотилася хвиля арештів творчої молоді. На показ фільму прийшла столична інтелігенція, серед якої був Василь Стус. «Василь піднявся…крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», – так згадує той день Іван Дзюба.
У залі одразу з’явилися працівники служби безпеки і арештували багатьох глядачів, а самого Стуса відрахували з аспірантури. Після чого поетові довелося працювати на різних роботах чорноробом.
На похороні Алли Горської у грудні 1970 р. Василь Стус сказав, що вбивство художниці замовила влада. Стус знав про присутність агентів КГБ під час поховання, які пильно стежили і фіксували усе, що відбувається. Стус не міг миритися з політикою радянської влади щодо посилення ідеологічного тиску та репресій проти дисидентів. У 1968 р. він був одним із підписантів «Листа 139-ти», адресованого Генсеку ЦК КПРС Леоніду Брежнєву та першому секретареві КПУ Миколі Підгорному. У листі українська інтелігенція вимагала припинити незаконні політичні арешти та утиски інакомислячих. Василь Стус направляв відкриті листи до Спілки письменників та центральних партійних органів, в яких критикував тоталітарну радянську систему, спрямовану на порушення та знищення прав і свобод людини в СРСР.
За три дні до першого арешту 12 січня 1972 р. Василь Стус разом із друзями-письменниками ходили різдвяним вертепом у Львові. Так молодь з Києва та Львова протестувала проти політики заборони українських національних традицій. Зібрані гроші (250 рублів) колядники планували передати для допомоги політв’язням та їхнім рідним. Щойно Василь Стус повернувся до Києва, як його та ще 18 учасників коляди заарештували — згодом історики називатимуть цю подію «Арештована коляда». Під час обшуку в Стуса вилучили понад 500 оригінальних віршів, десятки статей, переклади поезії — загалом усі праці, які він писав упродовж 15 років.
Двічі відбував покарання в таборах. У 1976 р., відбуваючи перше покарання написав відмову від радянського громадянства: «…Бути радянським громадянином – значить бути рабом…».
Часто потрапляв до карцеру. Оголошував голодування на знак протесту проти жорстокого поводження з ув’язненими. Його поезії друкують у самвидаві або за кордоном. Збірка «Зимові дерева» побачила світ у Брюсселі. У 1979 р. увійшов до Української Гельсінської групи.
Після другого арешту адвокатом Василя Стуса було призначено Віктора Медведчука, який без згоди на те обвинуваченого на судовому засіданні визнав його «провину». Євген Сверстюк згадує: «Коли Стус зустрівся з призначеним йому адвокатом, то відразу відчув, що Медведчук є людиною комсомольського агресивного типу, що він його не захищає, не хоче його розуміти і, власне, не цікавиться його справою. І Василь відмовився від цього адвоката». Але цієї відмови суд не прийняв. Тоді, у 1980 р. Стуса вдруге засудили, призначивши 10 років примусових робіт та 5 років заслання. 5 із цих 15 років він не мав жодного побачення з рідними: за різні «провини» йому заборонили візити дружини, сестри, сина. Попри це поет не припиняв писати, навіть у багаторічній ізоляції.
12 жовтня 1980 р. академік Андрій Сахаров звернувся до учасників Мадридської наради для перевірки Гельсінських угод: «1980 рік в нашій країні ознаменувався багатьма несправедливими вироками. Але навіть на цьому тлі вирок українському поетові Василю Стусу вражає своєю жорстокістю…життя людини безповоротно ламають, що стає платою за порядність, нонконформізм, за вірність своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі…».
10 січня 1983 р. Василя Стуса покарано роком камери-одиночки зі зниженням норми харчування за те, що в самвидаві вийшли його нотатки «З таборового зошита». Наприкінці серпня 1985 р. Василя Стуса покарали карцером за те, що він, читаючи книгу в камері обперся рукою об нари. На знак протесту він оголосив сухе голодування, а в ніч з 3 на 4 вересня помер. Сталося це в таборі біля села Кучино Пермського краю. Дружині заборонили похоронити Стуса в Україні. Лише після завершення терміну ув’язнення, у 1989 р. рідні змогли перевезти його прах на Батьківщину.
Табірні наглядачі знищили рукопис із 300 віршами. Останні тексти поета — це таборові блоги (так їх називає автор книжки «Справа Василя Стуса» історик Вахтанг Кіпіані). Це роздуми Стуса про життя та історії людей, які разом із ним відбували покарання. Щоб приховати ці тексти від наглядачів табору, Стус писав їх дрібнесеньким почерком на тонких смужках технічного паперу. Ці 16 нотаток не мали шансів побачити світ, якби не дружина литовського політв’язня Баліса Гаяускаса Ірена. Вона на собі вивезла тексти Стуса на свободу. Згодом їх видали під назвою «З таборового зошита».
