Черговий раунд українсько-російських переговорів у Стамбулі, що відбувся 23 липня 2025 року за посередництва Туреччини, завершився без відчутних зрушень, утім приніс нові домовленості у гуманітарній сфері. Проаналізувавши офіційні заяви та численні повідомлення ЗМІ, можна дійти висновку, що попри зміну позиції Києва щодо можливої зустрічі на найвищому рівні, відсутність реальних результатів продовжує наводити на думку про збереження обома сторонами лише ілюзії діалогу.
Глухий кут
Єдиним конкретним результатом стамбульської зустрічі української та російської делегацій, яка тривала 38 хвилин, стали домовленості у сфері гуманітарних питань. Сторони погодилися на майбутній обмін «утримуваними особами» (саме так на перемовинах називають військовополонених), а також обговорили можливість обміну тілами загиблих.
Окрім цього, українська сторона запропонувала запровадити серію короткострокових перемир’їв з гуманітарною метою — для евакуації тіл загиблих із лінії фронту.
Водночас у питанні політичного врегулювання зберігається глибокі розбіжності: Київ наполягає на тому, що всеосяжне припинення вогню має передувати будь-яким переговорам про політичне вирішення конфлікту, тоді як Москва вимагає спершу погодитися на її політичні умови (фактична капітуляція України), а вже потім вести мову про припинення вогню та узгодження деталей. Така принципова різниця у підходах робить швидкий прогрес малоймовірним.
Зміна позиції президента України
Найбільш знаковою подією зустрічі стала майже годинна розмова між головою української делегації Рустемом Умєровим та представником росії Володимиром Мединським, що проходила майже у форматі тет-а-тет — за присутності лише міністра закордонних справ Туреччини Хакана Фідана.
Хоча зміст бесіди офіційно не розголошується, заява Умєрова після цих переговорів привернула увагу аналітиків і політичних оглядачів. Умєров зазначив, що реальні зрушення у врегулюванні конфлікту можливі лише після особистої зустрічі президентів України та росії, яка, за його словами, може відбутися за участю президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана та президента США Дональда Трампа.
Ця заява трактується як істотна зміна позиції Володимира Зеленського, який ще на початку року категорично виключав можливість прямих переговорів із путіним. Експерти розцінюють такий сигнал як ознаку готовності Києва до певних політичних компромісів у разі проведення зустрічі на найвищому рівні.
Театр для одного глядача?
Попри відсутність результатів, складається враження, що обидві сторони зацікавлені у підтримці видимості переговорного процесу. На думку експертів, ключовим зовнішнім гравцем, на якого спрямована ця діяльність, є адміністрація США і особисто президент Дональд Трамп. Збереження ілюзії діалогу дозволяє Вашингтону зберігати надію на те, що втручання американського президента може стати вирішальним у припиненні війни. Таким чином, демонстративні зустрічі, подібні до стамбульської, є способом для Києва та Москви підтримувати переговірні відносини з Вашингтоном, усвідомлюючи, що реальних політичних рішень вони не принесуть.
При цьому Туреччина активно використовує свою роль посередника для посилення власного міжнародного впливу та демонстрації своєї значущості у Чорноморському регіоні.
Фактор Трампа
Ситуацію ускладнює так званий «ультиматум Трампа», який передбачає встановлення конкретного 50-денного терміну для припинення бойових дій.
У Москві, ймовірно, розглядають два основні сценарії розвитку подій. Перший полягає в спробі досягти помітних успіхів на фронті до завершення цього терміну з метою посилення своїх позицій на переговорах. Водночас здобуття вирішальної переваги, яка могла б суттєво підірвати боєздатність Збройних сил України, наразі вважається малоймовірним.
Другий сценарій зосереджений на спробі прорахувати дії Трампа — є припущення, що американський президент обмежиться гучними заявами без конкретних кроків. Утім, існує й менш вигідна для Кремля перспектива: у разі невиконання умов може бути запроваджено жорсткі санкції або, що ще гірше для Москви, Україні буде надано далекобійне озброєння.
Попри всі ризики, Кремль, здається, продовжує робити ставку на військове вирішення конфлікту, розраховуючи змусити Україну до капітуляції. Проте такий сценарій є вкрай нестійким, адже будь-яка українська влада, яку запідозрять у готовності до капітуляції, зіткнеться з потужним внутрішньополітичним спротивом і ризикує втратити підтримку суспільства.
