Світова геополітична шахівниця палає одразу на кількох континентах. Безпрецедентне загострення на Близькому Сході — прямі удари коаліції США та Ізраїлю по Ірану — докорінно змінило інформаційний ландшафт. Війна росії проти України, яка понад два роки залишалася темою номер один у світових медіа, тимчасово зійшла з перших шпальт. Проте найбільшим парадоксом сучасної журналістики стало те, що в тіні цих двох гігантських конфліктів абсолютно непоміченою залишається повномасштабна війна, яка зараз розгортається між ядерним Пакистаном та афганськими талібами.
Близькосхідний шторм
Сьогодні увага всього світу прикута до Тегерана. Ліквідація верховного лідера Ірану Алі Хаменеї запустила жорстку підкилимну боротьбу за владу, яка більше нагадує політичний трилер. За посаду нового «рахбара» бореться син покійного — Моджтаба Хаменеї, якого підтримує впливова фракція Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). Проте його позиції залишаються хиткими: опозиційні джерела повідомляють, що бункери Моджтаби регулярно зазнають бомбардувань, а сам він змушений постійно переховуватися і вже, начебто, навіть був поранений.
Асамблея експертів Ірану то відкладає ухвалення рішення щодо нового лідера, то поширює суперечливі повідомлення з цього приводу, що деякі аналітики розцінюють як ознаки можливої спроби військового перевороту з боку КВІР.
Нині бойові дії в регіоні виходять на новий рівень. Іран завдав серії ракетних ударів по країнах, що межують із його територією, включно з Іраком, Кувейтом, Об’єднаними Арабськими Еміратами та Саудівською Аравією. Основними цілями стали військові бази, критична інфраструктура та морські порти, які забезпечують транзит енергоресурсів. Одночасно Тегеран фактично перекрив проходи до стратегічної Ормузької протоки — ключового маршруту для світового експорту нафти.
Паралельно зафіксовано серію ударів по ключових об’єктах іранської нафтопереробної та нафтотранспортної інфраструктури — НПЗ у Тегерані та Абадані, нафтопроводи до південних портів, а також об’єкти зберігання нафти й скрапленого газу. Саме через ризики для глобального енергетичного ринку США та Ізраїль спочатку утримувалися від прямого військового втручання: обидві країни намагалися оцінити масштаби іранських ударів, підготувати захист власних сил і коаліційних баз, а також уникнути неконтрольованого стрибка цін на енергоресурси, який міг би спровокувати глобальну економічну кризу. Тепер же стратегічне планування переходить у фазу прямої координації із союзниками по НАТО та регіональними партнерами, а удари по енергетичній інфраструктурі Ірану стають дедалі більш системними.
Водночас дедалі більше аналітиків визнають: швидкого завершення цієї війни чекати не варто. У Вашингтоні і дотепер лунають заяви про стратегічну мету кампанії — зміну режиму в Тегерані. Однак досягти такого результату лише повітряними ударами та ракетними атаками практично неможливо. Історичний досвід свідчить, що для повалення режиму потрібна масштабна наземна операція. А це, своєю чергою, може втягнути регіон у тривалу й виснажливу партизанську війну з абсолютно непередбачуваними наслідками.
На цьому тлі особливу увагу привертає позиція росії, яка тривалий час була одним із ключових партнерів Ірану. За даними західних розвідок, Москва надає Тегерану консультаційну та технологічну допомогу, зокрема в питаннях протиповітряної оборони, обміну розвідувальною інформацією та обходу санкцій. Крім того, між країнами зберігається тісна кооперація у військово-технічній сфері, яка сформувалася ще під час війни росії проти України, коли Іран постачав Москві ударні дрони та інші види озброєння. Тепер ці зв’язки фактично перетворилися на елемент ширшого геополітичного протистояння між Заходом та авторитарними режимами.
Спостереження за тим, як Ізраїль та США методично й технологічно знищують іранський військовий потенціал, викликало справжній когнітивний дисонанс у російських пропагандистів.
Незважаючи на те, що Кремль певною мірою став бенефіціаром війни проти Ірану — адже російська нафта різко подорожчала і знову стала більш затребуваною на світовому ринку, — у Москві, спостерігаючи за розгромом свого головного близькосхідного союзника, наочно побачили, як могло б виглядати пряме зіткнення росії з силами НАТО.
Злість російських «Z-патріотів» виплеснулася навіть на Казахстан. Президент Касим-Жомарт Токаєв не висловив особистих співчуттів у зв’язку зі смертю Хаменеї, обмежившись лише офіційною нотою МЗС. Це миттєво спричинило хвилю істерики в російських та іранських медіа. Казахстан одразу ж звинуватили у «переході на бік Америки та Ізраїлю», згадавши й так звані «Угоди Авраама».
На тлі цього глобального перерозподілу сил російсько-українська війна стала менш помітною у західній пресі. Залишається лише сподіватись, що для глобальної безпеки вона й надалі залишатиметься ключовою.
«Забутий фронт»
Поки камери світових телеканалів спрямовані на Близький Схід та Східну Європу, в Азії триває ще одна війна. На афгано-пакистанському кордоні спалахнули повномасштабні бойові дії, про які сьогодні майже не згадують. Сторони регулярно звітують про захоплені позиції, знищену техніку та втрати противника.
Таліби демонструють підбиті пакистанські танки, тоді як пакистанська авіація завдає ракетно-бомбових ударів углиб Афганістану — аж до столиці Кабула. Особливо показовими стали атаки по Панджшерській ущелині — історичному центрі спротиву талібам. Схоже, пакистанські спецслужби намагаються розхитати режим, встановлюючи контакти з афганською опозицією. Для влади «Талібану», яка й без того не контролює всю територію країни, це найсерйозніший виклик з моменту повернення до влади у 2021 році.
Парадокс ситуації полягає в тому, що сам «Талібан» багато в чому є продуктом політики Пакистану та США часів холодної війни. У 1980-х роках Вашингтон разом з Ісламабадом підтримував афганських моджахедів у війні проти радянської армії. Пакистанська розвідка створювала тренувальні табори, фінансувала польових командирів і формувала мережі радикальних ісламістських рухів. Саме з цих структур у середині 1990-х і виріс «Талібан», який спочатку сприймався Пакистаном як зручний інструмент контролю над Афганістаном.
Тепер цей інструмент обернувся проти свого колишнього покровителя.
Інформаційний супровід війни з боку Пакистану іноді виглядає доволі абсурдно. Міністр оборони Хаваджа Асіф навіть заявив, що конфлікт нібито спровокував… Ізраїль, який «розпочав війну з Іраном, щоб вийти на кордони Пакистану». Іншим винуватцем Ісламабад називає Індію, звинувачуючи її у підтримці талібів. Афганці ж відповідають у своєму традиційному стилі: «Ми — цвинтар імперій». Пакистанці парирують: «Ви — цвинтар самі для себе».
Сьогоднішнє протистояння має і глибші історичні корені. Ще у 1960–70-х роках саме сильніший Афганістан висував претензії на пакистанські території у зоні пуштунських племен. Тепер же Афганістан перетворився на класичний failed state, який ледве тримається під ударами пакистанської авіації.
Історія знає й інші небезпечні моменти. У 1998 році таліби вбили 11 іранських дипломатів, після чого Іран стягнув до кордону 200-тисячну армію. Від прямої війни Тегеран тоді відмовив генерал Касем Сулеймані, запропонувавши іншу тактику — підтримку «Північного альянсу» Ахмада Шаха Масуда та генерала Дустума. Саме тоді Іран фактично відпрацював модель проксі-війн, яку згодом використав у Лівані, Сирії, Ємені та Газі.
Сьогодні ми спостерігаємо безпрецедентну ситуацію: три великі регіональні війни йдуть паралельно. Україна стримує російську навалу, Ізраїль за підтримки США переформатовує Близький Схід, а в Центральній Азії зіткнулися радикальні таліби та ядерний Пакистан. Те, що остання війна взагалі випала з поля зору міжнародної спільноти, є тривожним симптомом.
