У Вінниці, здається, встановили новий рекорд у дисципліні, яка не передбачена жодним олімпійським регламентом, — багаторічному бігу на місці в межах однієї кримінальної справи. Колись резонансна історія про розкрадання грошей при реконструкції бігових доріжок легкоатлетичного стадіону дитячо-юнацької спортивної школи №1 у Вінниці, яка розпочалася ще у далекому 2016 році, перетворилася на справжнє процесуальне фіаско для сторони обвинувачення.
Нещодавній виправдальний вирок колишньому посадовцю мерії Василю Стасюку став не просто черговою судовою новиною, а фінальним акордом у симфонії непрофесіоналізму та абсурду, що звучала майже вісім років. Весь цей час правоохоронна система намагалася довести розкрадання майже мільйона бюджетних гривень, проте на фінішній прямій виявилося, що доказова база розсипалася, як неякісний гравій, а самі звинувачення трималися виключно на припущеннях та копіях сумнівних паперів.
Історія Василя Стасюка, який на момент подій працював заступником директора департаменту капітального будівництва міськради, є показовою для розуміння того, як працює маховик «довгограючих» справ.
Його звинувачували у службовій недбалості: мовляв, здійснюючи технічний нагляд, він «недогледів» завищення вартості німецьких матеріалів. Слідство малювало цифру збитків у 936 тисяч гривень, але в суді ці розрахунки не витримали жодної критики.
Суд, аналізуючи матеріали слідства, констатував вражаючі факти: ключові докази існували лише у ксерокопіях, а оригінали документів так і не з’явилися у залі засідань. Більше того, протягом років сторона обвинувачення не змогла забезпечити навіть явку власних свідків, від допиту яких прокурор зрештою просто відмовився.
Але найбільш кричущим виявилося те, що слідство навіть не потурбувалося перевірити, чи мав Стасюк юридичне право здійснювати технагляд саме на цьому об’єкті. У результаті суд визнав: технагляд відповідає за якість і обсяги робіт, а не за ринковий моніторинг цін, тим паче коли вартість була офіційно затверджена державною експертизою.
Проте справа Стасюка — це лише верхівка айсберга у цьому морі юридичної безпорадності. Паралельно розгортається не менш драматична історія навколо підрядника — директора київського підприємства «Рівень» Леоніда Яковлєва.
Якщо посадовцю мерії закидали недбалість, то бізнесмену — тяжку статтю про привласнення майна в особливо великих розмірах, що загрожувало дванадцятьма роками тюрми.
Минулого року суд уже виправдовував Яковлєва, визнавши докази Держаудитслужби та економічні експертизи недопустимими через грубі порушення процедур. Підприємець резонно зауважував: стадіон функціонує, доріжки лежать, а фактична вартість робіт виявилася навіть нижчою за договірну.
Але за позовом прокуратури апеляційна інстанція скасувала виправдувальний вирок через причину, яка межує з фарсом. З’ясувалося, що під час засідань у суді першої інстанції техніка працювала настільки погано, що записи допитів свідків неможливо прослухати. Через цей «технічний шум» справу Яковлєва відправили на новий розгляд.
У сухому залишку ми маємо ситуацію, де за вісім років інтенсивної імітації діяльності правоохоронці не спромоглися вибудувати бодай одну життєздатну версію правопорушення. Витрати держави на проведення нескінченних експертиз, оплату праці слідчих, прокурорів та суддів за ці роки вже, мабуть, перевищили суму тих самих «вкрадених» дев’ятисот тисяч.
Поки судова система «жує» папери минулого десятиліття, реальні фігуранти корупційних схем можуть почуватися у цілковитій безпеці, адже приклад «золотих доріжок» показує: будь-яку справу можна перетворити на нескінченний серіал, який закінчиться нічим через банальну відсутність оригіналів документів чи зламаний мікрофон у залі суду.
Виправдання Василя Стасюка — це не просто перемога окремої людини над системою, а радше діагноз самій системі, яка за вісім років так і не спромоглася довести правопорушення. І поки прокуратура готує чергові апеляції, стає очевидним: фінішна стрічка в цьому марафоні абсурду постійно віддаляється, залишаючи громаді лише рахунки за процесуальний хаос.
