6 січня виповнилося 88 років від дня народження Василя Стуса — справжнього сина Вінниччини. Поета рідкісного таланту, який обрав долю борця і заплатив за неї найвищу ціну. Але якщо передивитись медіасторінки очільників Вінницької області та місцевих можновладців, там не знайдеться жодної згадки про цю дату. Ті самі чиновники, які полюбляють звітувати про кожен свій «чих», перерізання стрічок чи буденні наради, і на цей раз вже традиційно промовчали. Мабуть, Василь Стус для них — занадто незручна фігура. Він — про принципи, а не про крісла і грощі. Він — про гідність, а не про рейтинги.
Щонайменше 13 із 47 років свого короткого життя він провів у слідчих ізоляторах, камерах-одиночках, карцерах та на каторжній роботі. Український дисидент, член Української Гельсінської групи, людина неймовірної сили та розуму. Він не боявся померти за свої переконання — і система його вбила. Але не зламала.
Майже єдині, хто гідно вшанував пам’ять поета на високому рівні у Вінниці, — це колектив Донецького національного університету імені Василя Стуса, вишу, який носить його ім’я і який через російську окупацію Донбасу змушений був перебратися до Вінниці. Як влучно зазначили в університеті: «Василь Стус у всіх випробуваннях долі ніколи не обирав зручність… Зручно — забути про репресії… Але це зручно — було не про нього».
Ще у рідному селі поета — Рахнівці — працівники музею поета, майже без пафосу, але від щирого серця зібрали всіх небайдужих. Згадали Стуса хвилиною мовчання, поклали квіти та пригостили людей короваєм — символом єдності громади. Простий, але щирий і глибоко душевний вияв поваги. І навіть міській та районній владі довелося цього дня згадати про свого великого земляка.
Стус писав синові: «Ідеал є один — добра і справедливості, чесності і любові. Іншого, мабуть, нема».
Схоже, для багатьох сучасних керівників Вінниччини ці ідеали залишаються недосяжними, як і розуміння величі постаті Василя Стуса.
