Останні роки Микола Лупиніс проживав із родиною у Ладижині на Вінниччині. Тут Героя і поховають 8 вересня 2024 року. У Миколи зашилися мама, дружина, донечка. І брат, який десятий рік воює з рашистами.
Історія Анатолія і його батька Миколи – це епопея українського спротиву, що простягається крізь десятиліття. Батько, загартований у пекельних жерлах радянських таборів, і син, який загинув, захищаючи Україну від навали «русского мира». Їх долі, нерозривно пов’язані з боротьбою за свободу, стали символом незламності українського духу.
Анатолій Лупиніс: життя, присвячене боротьбі
Народжений у 1937 р. у родині «ворогів народу», які втекли з сибірського табору, Анатолій увібрав спротив тоталітарній системі з молоком матері. Вже у студентські роки він відкрито виступив проти радянської агресії в Угорщині, за що був засуджений до шести років ув’язнення.
Мордовські табори, Володимирський централ, камери психіатричних лікарень – через усе це пройшов Анатолій, залишаючись вірним ідеї вільної України. Його тіло було зламане, але дух – ні. Звільнившись у 1983 р. з підірваним здоров’ям, він продовжив боротьбу, вже у підпіллі. Навіть проголошення незалежності України він зустрів у в’язниці, куди його кинули за організацію протестів проти нового союзного договору.
Здобувши довгоочікувану свободу, Анатолій Лупиніс не шукав посад чи привілеїв. Його місією стала допомога українським військовим, які опинилися розкиданими по гарнізонах колишнього СРСР. Разом з побратимами з УНА-УНСО він допоміг сотням офіцерів повернутися до України та стати на захист своєї Батьківщини. Геополітик, вічний бунтар і, зрештою, поет ще у 1990 р. написав пророчий вірш «Життя триває, точиться війна». Він багато чого у той час передбачив, зокрема неминучу війну з росією. Саме тому закликав зустрічати ворога на чужій території, допомагаючи колонізованим народам зупинити російського агресора. Був у всіх гарячих точках: Чечня, Грузія, Абхазія, Придністров’я.
Помер Анатолій на 63-му році життя 5 лютого 2000 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві, поряд з побратимами з УНА-УНСО. У пам’яті українських патріотів він навіки залишився, як «Дядя Толя».
Микола Лупиніс: героїчна спадщина батька
Син Анатолія, Микола, виріс на розповідях про боротьбу батька і його побратимів. Він з дитинства знав, що таке свобода і яка ціна її захисту. Не дивно, що Микола обрав шлях військового. Закінчив Київський військовий ліцей Богуна, потім вчився в Уманському педагогічному університеті на вчителя математики та інформатики. Під час Революції Гідності разом із старшим братом Іваном вирушив до навчального центру, де формувалося добровольче угруповання УНСО. Пізніше Микола також підписав контракт із ЗСУ та навчився на мінометника. З 2015 р. воював у Луганській та Донецькій областях.
Микола був справжнім патріотом, відданим своїй справі. Він завжди був на передовій, не боячись небезпеки. Він мріяв про те, щоб його донька жила у вільній та незалежній Україні, і заради цього був готовий на все. В кінці 2023 р. отримав поранення руки, але після реабілітації в Києві знов повернувся на фронт.
24 серпня 2024 року, у День Незалежності, сержант Микола Лупиніс під Часовим Яром на Донеччині прийняв свій останній бій. Вранці він опублікував свій останній пост у соціальних мережах: «Наші батьки нам здобули Незалежність, ми ж своїм дітям маємо здобути Волю!». А потім почався штурм рашистів, під час якого Микола отримав численні травми. Протягом десяти днів лікарі боролися за його життя, проте, на жаль, в Дніпровському госпіталі життя захисника обірвалося.
«Зараз в Україні вільно підіймають червоно-чорний прапор, а за гасло «Слава Україні» не просто не саджають за ґрати – це військове вітання в ЗСУ. Жив би зараз мій батько – як би радів! Все, чим він пожертвував у житті, у тому числі й своєю сім’єю, – воно було заради цього. І воно того вартувало!», – казав Микола незадовго до смерті.
Історія батька та сина – це біль і гордість одночасно. Біль за втрачених героїв, які віддали життя за свою країну. І гордість за їх незламний дух, який надихатиме наступні покоління українців боротися за свободу та незалежність.
