“Чоловіка та дружину, їх дітей та батьків мордували та катували. Над ними знущались як могли, а потім розстріляли всіх,” – командир «Азову» Мосе
Максим Жорін, третій командир полку «Азов», розповів як готувався до війни, про тактику та озброєння російської армії, про воєнні злочини російських солдат у Бучі та Ірпені. Інтерв’ю з командиром було записано у березні 2022-го.
Командире, як особисто для Вас розпочалась війна 24-го лютого?
– Ця війна не стала для мене несподіванкою. Ми готувались до неї та намагались підготувати населення. Особливо в останні місяці. Проводили величезну кількість військових вишколів для цивільного населення по всій країні, вчили користуватись зброєю та надавати першу медичну допомогу. Пояснювали як поводитись під час воєнних дій, до кого звертатись. До війни не можливо підготуватись на всі сто відсотків. 24-го лютого о 5-й ранку я розбудив свою родину і сказав, що час їхати. Я був із дружиною, дитиною та батьками у Києві. Раніше я їх проінструктував. Тому за декілька хвилин вони були вже зібрані і відправились в дорогу. Після їхнього від’їзду я вже зміг займатись підготовкою до оборони міст та переведенням нашої організації, яка була громадсько-політичною, повністю на військові «рейки». Тобто всі наші осередки перейшли в роботу Територіальної Оборони та центрів допомоги військовим.
Як вдалось сформувати такий потужний підрозділ, як «Азов»? Адже за декілька днів батальйон став тисячною армією.
– Це сучасний парадокс! Російська федерація поставила «Азов» як ціль №1. За їхньою брехнею, ми і є тими самими нацистами, від яких потрібно звільнити Україну. Ми готувались, тож в перший день війни «Азов» став існувати у кожному великому місті України. Тисячі людей приєдналось до нас через те, що ми були готові і мали розуміння як правильно будувати військову структуру. «Азов» не чекав наказів та не витрачав час на бюрократичні моменти. У нашому складі – велика кількість ветеранів із досвідом. Вони чітко розуміють як формуються штаби для управління, як формуються безпосередньо бойові підрозділи. Українці це побачили, тому така велика кількість людей і приєдналась до нас. Лише в Києві за декілька днів нас було більше тисячі осіб в ТРО «АЗОВ».
Хто допомагав із амуніцією та зброєю?
– В перший день війни більша частина людей особового складу прибула зі своєю зброєю. Це карабіни або гладкоствольна зброя. Звісно, із такою зброєю повноцінно воювати надзвичайно складно. Тож, єдине, що отримали від держави, це була бойова зброя. Все інше шукалось самостійно: амуніція, засоби безпеки, аптечки, навіть харчування та вода. Підключились волонтери і допомагали великими об’ємами. Більше того, на сьогоднішній день, коли вже є оформлені офіційні підрозділи, ми закриваємо більшість питань через волонтерів. В деяких регіонах допомагає місцева влада та малий бізнес. Підтримують волонтери із закордону. З амуніцією досі питання не закриті.
– Ті, хто готуються на бойовий виїзд, беруть бронежилети і каски у тих, хто залишається на базі.
Коли відбувся Ваш перший бій?
-Це – бій за Бучу. Його я пам’ятатиму завжди. Ми зіштовхнулись із неадекватною кількістю ворога. Сили були абсолютно не рівні. Це стосується не лише техніки, а і особового складу та озброєння. Заявляю, що наші хлопці дали героїчний бій! В той день ми змогли зупинити декілька ворожих батальйонів із броньованою технікою.
Протистояння тривало на околицях Бучі. Це дало змогу Збройним Силам України зайняти вигідні позиції, щоб обороняти місто Київ. Майже добу йшли бої. Та все ж довелось відступити.
Адже українських сил на той час в Бучі було близько сотні людей. А проти нас йшла броньована техніка та танки. Лише БМП було 30 штук, а це як половина нашого складу. Ми боролись до останнього і зберегли вигідні позиції для Збройних Сил.
У якому складі виступала російська армія?
– Аналізуючи ситуацію згідно документів кадровиків, проти нас виступили воювати російська гвардія, СОБР, десантура та морська піхота. Усі вони загинули біля Бучі. Це приблизно 2,000 військових.
Якою зброєю користувались російські окупанти?
– В них стандартний набір ще радянського озброєння. Багато чого модернізовано. Танки Т -72, яких в Україні раніше не було. Серед озброєння в них звичайні автомати та кулемети Калашникова. Серед артилерії 152 калібр. Це РЗСО «Град» та «Ураган». Повністю вся лінійка озброєння, яка є в російської федерації ,була в Київській області та працювала по околицях Києва.
Як вдалось створити котлован та перемогти потужного ворога на Київщині?
-По-перше, російське командування відверто нехтувало своїми солдатами, відправляючи їх у «зомбі атаки». Це, коли в повний зріст ідуть на кулемети та постріли. Це нагадує тактику радянських часів. Вони втратили величезну кількість людей під Києвом по всій лінії. По-друге, українські солдати змогли оточити росіян із трьох сторін, створивши для них дуже важкі умови. Далі вони стали просто тарганами в банці – намагались бігти від одного краю до іншого. Вони вже не шукали місця для наступу, лише шукали місця, де їх не вбивають.
Багато загинуло серед Ваших побратимів?
-Мої побратими, з якими я воював ще з 14-го року, приймали участь у боях по всій Україні. На жаль, раз на декілька днів, я отримую звістку про те, що хтось із них загинув. Щодня стає все менше людей, яких я знав багато років.
Бучу та Ірпінь визволили. Фотокадри шокують весь світ. Які були перші емоції, коли Ви зайшли на зачистку в Ірпінь та Бучу?
– Я відчув жахливий біль за нашу націю. І необхідність помсти. Це різні речі: бачити пораненого або загиблого бійця і дивитись на жорстоко закатованих цивільних людей. Це жінки, діти, люди похилого віку. Ці звірі ґвалтували жінок, дітей, катували їх та мучили. Рвали на них одяг, а потім стріляли у голови.
Що особисто вразило вас у звільненій Бучі?
-Розстріляна родина. Чоловіка та дружину, їх дітей та батьків мордували та катували. Над ними знущались як могли, а потім розстріляли всіх. За нашою інформацією, до десятка закатованих, вбитих людей було лише в одному підвалі. Це звірство залишає шрами на душі. Вони не загояться ніколи.
Хто залишився в живих серед цивільного населення Ірпеня та Бучі?
– Цивільних залишилось дуже мало. З них 70% – це люди похилого віку. Переважно жінки. Молодь та дітей мордували та вбивали. Молодих жінок та дівчат били гвалтували. Потім витягували на вулиці та розстрілювали. Трупи скидали один на одного та підпалювали. Залишились тільки обгорілі останки їх тіл.
Як цивільні зустрічали військових?
-Під час боїв населення ховається. Та коли перестає гриміти зброя вони виходять і дивляться добрими, заплаканими очима. Видно, що люди чекали тебе. Кожен український військовий відчуває, що не дарма тут воював. Багато хто, відразу йде в обійми до бійців.
Розкажіть про Братські могили в Ірпені та Бучі?
– Братських могил багато. Вони знаходяться на окраїнах міст. Знайомі, сусіди, родичі хоронили своїх. Це помітно. Там все по-людськи. Бо є і інші Братські могили. Це вириті ями, в які російські солдати скинули вбитих мирних жителів та засипали їх сміттям. Певне, так вони хотіли прикрити свої злочини. Але їх злочини неможливо приховати. Не можливо забути.
Для довідки: Максим Жорін, 33 роки, Позивний «Мосе»., старший лейтенант Національної гвардії України. Керівник Центрального Штабу Національного Корпусу. Третій командир полку «Азов». Зараз – співкомандир ТрО «Азов».
