Під час повномасштабної війни загальноукраїнські медіа майже забули про колишнього мера Вінниці та колишнього прем’єр-міністра України Володимира Гройсмана. Водночас на Вінниччині йому старанно ліпили імідж ледь не головного благодійника української армії. У компанії з міським головою Вінниці Сергієм Моргуновим та очільником облради В’ячеславом Соколовим експрем’єр став головним героєм численних фоторепортажів і відеороликів про передачу військовим автомобілів, дронів та іншого обладнання. Усе це подавалося як допомога від структури з гучною назвою — «Міжрегіональний координаційний гуманітарний штаб». Щоправда, ніяким «міжрегіональним» цей «штаб» так і не став, як окремої юридичної особи його досі не існує, а розрекламовану допомогу надавали й надають зовсім не за особисті гроші Гройсмана чи його соратників, а коштом місцевих бюджетів, насамперед бюджету Вінницької громади.
Та поки вінничанам показували Гройсмана-благодійника, у державних реєстрах вимальовувався зовсім інший Гройсман — великий бізнесмен. Під час кровопролитної війни експрем’єр офіційно став бенефіціаром цілої мережі компаній, серед яких є підприємства з багатомільйонними оборотами: від нерухомості та енергетики до фінансів і виробництва військових роботів.
Від «коктейлів Молотова» до «гуманітарного» піару за гроші вінничан
На початку повномасштабної війни Володимир Гройсман заходився шукати собі нову публічну роль. Спочатку з’явилися відеоролики, в яких він навчав українців виготовляти пляшки із запалювальною сумішшю, відомі як «коктейлі Молотова», та зварювати металеві протитанкові загородження. Ці відеовправи виглядали як своєрідне воєнне кулінарно-слюсарне шоу за участю колишнього глави уряду.
Та невдовзі знайшовся значно зручніший і довготриваліший формат публічної діяльності — «Міжрегіональний гуманітарний координаційний штаб».
25 березня 2022 року міський голова Вінниці Сергій Моргунов та очільник облради В’ячеслав Соколовий підписали спільне розпорядження про створення штабу. Щоправда, у самому розпорядженні прізвище Гройсмана взагалі не згадувалося. Там лише зазначалося, що штабом керує начальник, а його організаційну структуру мають затвердити окремим розпорядженням. Окреме рішення про призначення Гройсмана керівником штабу у відкритому доступі відсутнє. Проте вже за три дні експрем’єр головував на першому засіданні цього «штабу». Моргунов пояснив це просто: вони із Соколовим запропонували експрем’єру очолити структуру, а той погодився. Ось тільки якогось документу про призначення Гройсмана або затвердження структури штабу оприлюднено не було. Чи існують такі документи взагалі — питання відкрите.
Згодом сталася ще одна метаморфоза. Розпорядження про створення «штабу», підписане Моргуновим і Соколовим, в офіційних повідомленнях влади стало називатися «спільним рішенням Вінницької обласної та міської рад». Хоча жодного голосування депутатів щодо створення цього «штабу» не було.
Публічних заперечень проти такої трансформації з боку депутатів не зафіксовано. Та й навряд чи варто було очікувати особливого спротиву від рад, у яких домінувала політична сила експрем’єра.
На місцевих виборах 2020 року його фамільна партія «Українська стратегія Гройсмана» здобула 34 із 54 депутатських мандатів у Вінницькій міській раді та 40 із 84 — в обласній. Давній соратник експрем’єра і висуванець його партії Сергій Моргунов зберіг крісло мера Вінниці, а ще один представник цієї політсили, колишній прокурор Вінниччини В’ячеслав Соколовий, очолив обласну раду. Тож політичний вплив Гройсмана на місцеву владу був і залишається цілком конкретним. У міськраді його партія продовжує утримувати монобільшість, а в облраді — найбільшу фракцію. .
Не менш показові метаморфози відбулися і з самим «штабом». Згідно з Положенням про його створення, йшлося про допомогу переселенцям, продовольчу безпеку, підтримку бізнесу та координацію між громадами. Тобто ніхто допомагати ЗСУ і не збирався. За гучною назвою ховалося цілком звичне для українських реалій «гречкосійство» — робота на місцевий електорат під виглядом суспільно корисної діяльності. Про закупівлю автомобілів, дронів чи будь-якого іншого обладнання для ЗСУ у Положенні не було ані слова. Та згодом головною вітриною «штабу» стали саме урочисті передачі техніки військовим.
Та за красивими кадрами й урочистими промовами залишалося принципове питання: за чий рахунок усе це влаштовували? Коли походження розрекламованої допомоги почали перевіряти, Вінницька міськрада у відповідях на інформаційні запити чесно підтверджувала: техніку закуповували за бюджетні кошти. «Штаб» не був ані замовником, ані платником. Зате його назва регулярно з’являлася у повідомленнях про передачу обладнання військовим.
Ще у листопаді 2023 року агентство УНН з’ясувало, що п’ять позашляховиків і понад 200 дронів, у передачі яких військовим брав участь Гройсман, придбали коштом міського бюджету. А присутність експрем’єра в інформаційному супроводі допомоги міськрада пояснила тим, що поширювати відомості про діяльність «штабу» може будь-хто. Тобто, за техніку заплатили вінничани, а рекламувати її передачу міг хоча б і Гройсман.
Особливо показовою стала передача двадцяти новеньких Mitsubishi L200 у квітні 2024 року. Автомобілі вишикували у формі Державного Герба України, зняли з повітря, а головне слово перед камерами надали Гройсману. Постановка справді заслуговувала на окрему режисерську премію. Ось тільки, як повідомляли «Ми Вінничани», 27,39 мільйона гривень за ці автомобілі заплатив не експрем’єр і не його «штаб», а Вінницька громада.
Цей та інші приклади політичного піару на бюджетній допомозі докладно дослідила й «Вінницька агенція журналістських розслідувань», підтвердивши: значну частину допомоги ЗСУ, яку публічно представляли як заслугу «штабу» Гройсмана, насправді фінансували коштом платників податків.
Ще красномовнішою виявилася історія з продуктовими наборами, про яку також розповідали «Ми Вінничани». За 6 454 199 гривень із бюджету громади закупили продукти, розфасували їх у двадцять тисяч пакунків із логотипом «Міжрегіонального гуманітарного координаційного штабу», напрочуд схожим на партійну символіку «Української стратегії Гройсмана», і роздали населенню. У відповіді на інформаційний запит міськрада прямо підтвердила: жодних коштів від спонсорів, благодійників чи громадських організацій для цієї закупівлі не залучали. Усі витрати покрив бюджет громади.
А у 2026 році рух ЧЕСНО звернув увагу на ще один парадокс: у відповіді міськради про бюджетне фінансування допомоги Силам оборони у 2025 році «гуманітарний штаб» не згадувався жодного разу. Зате в публічних повідомленнях мера Моргунова ця структура фігурувала регулярно.
Так і вималювалась доволі зручна «картина маслом»: коли йшлося про гроші та закупівлі — допомогу надавала громада. Коли доходило до телекамер і політичних звітів — на передній план виходила «команда штабу» на чолі з Гройсманом.
Спочатку Гройсман дуже прискіпливо ставився до власної присутності в інформаційному просторі. Разом із міським головою Вінниці Сергієм Моргуновим, очільником облради В’ячеславом Соколовим та іншими соратниками він регулярно красувався у фоторепортажах і відеороликах про передачу військовим автомобілів, дронів та іншого обладнання.
А коли вінницькими пабліками хтось запускав чутки, нібито експрем’єр виїхав з України, передачі техніки влаштовували просто на площі перед мерією. Причому так, щоб у кадр потрапляв електронний годинник, який показував поточну дату й час. Мовляв, ось він, Гройсман, нікуди не втік.
Та згодом у цьому ретельно вибудуваному, і, здавалося б, нескінченному медійному серіалі дещо змінилося.
Передачі техніки військовим продовжувалися. Фоторепортажі, відеоролики й повідомлення про чергову допомогу від «команди міжрегіонального штабу» нікуди не зникли. А ось самого Гройсмана серед безпосередніх учасників таких заходів стали показувати значно рідше.
Перше, що спадало на думку: для підтримання образу «святого філантропа» експрем’єру вже необов’язково особисто стояти біля кожного пікапа. Достатньо, щоб допомогу й надалі називали «штабною».
Але після нещодавніх одкровень президента України Володимира Зеленського про те, що серед інших він пропонував Гройсману посаду очільника Київської міської військової адміністрації, проте той відмовився, виникло слушне питання: невже в експрем’єра знайшлися справи важливіші не лише за політичний піар, а й за повернення на впливову державну посаду?
І така справа справді знайшлася. Протягом останнього року Гройсман почав активно легалізуватися у великому бізнесі. Саме під час війни експрем’єр став офіційним бенефіціаром декількох десятків компаній, серед яких є підприємства з багатомільйонними оборотами.
Нерухомість, інвестиційні фонди, енергетика, фінанси, виробництво військових роботів…
До цієї діяльності очільника фамільної партії варто придивитися прискіпливіше. Але спочатку є сенс пригадати, як свого часу, прийшовши до влади, Гройсман не менш старанно намагався вилучити себе з бізнесу. Принаймні на папері.
Пішов із бізнесу, щоб тріумфально повернутися
Вінниця, листопад 2005-го. Місто вже кілька місяців залишалося без обраного мера. Очільник Вінниці Олександр Домбровський перейшов на посаду голови облдержадміністрації, а обов’язки міського голови, згідно із законодавством, виконував секретар міськради — на той час це був Віктор Козак. Проте 25 листопада більшість депутатів усунула Козака з посади, обравши новим секретарем, а отже, й виконувачем обов’язків мера, 27-річного Володимира Гройсмана. У 2002 році студент Гройсман став наймолодшим депутатом Вінницької міськради, перемігши на мажоритарному окрузі. За компанію з батьком, який отримав мандат на сусідній «мажоритарці».
Цю кадрову «революцію» противники Гройсмана називали рейдерським захопленням міської влади. А на думку вінницького підприємця і громадського діяча Володимира Воловодюка, тоді у Вінниці «базарники» перехопили владу у колишніх комсомольських функціонерів. І така характеристика мала цілком конкретне підґрунтя.
Батько Гройсмана, Борис, контролював речовий ринок «Юність» на Вишеньці, де свого часу торгував і майбутній «наймолодший мер Вінниці». А батько Сергія Моргунова, Анатолій, контролював базар біля зупинки «Лісопарк». Сам Сергій Моргунов згодом став секретарем міськради й обіймав цю посаду протягом усіх мерських каденцій Гройсмана. На торговельних майданчиках родини Гройсманів та Моргунових заробили свої перші значні капітали, а згодом на місці базарів постали торговельні комплекси — «Магігранд» та «Пасаж».
Тільки в листопаді 2005-го за владу довелося ще добряче «повоювати». Козак не визнав свого усунення, тож у Вінниці виникло справжнє двовладдя: одразу двоє секретарів міськради претендували на повноваження виконувача обов’язків мера. Протистояння дійшло до суду. 25 листопада Ленінський районний суд заборонив міськраді усувати Козака з посади та зобов’язав його продовжувати виконувати обов’язки міського голови. Однак депутати ще до оголошення цієї ухвали встигли припинити його повноваження, обрати секретарем Володимира Гройсмана та розпустити міськвиконком. А 1 грудня Замостянський районний суд зупинив дію рішення про обрання Гройсмана й фактично повернув Козаку можливість виконувати обов’язки мера. 30 листопада 2005 року конфлікт докотився навіть до Верховної Ради. Там голова парламентської фракції «Реформи і порядок» Сергій Соболєв зробив запит про незаконну зміну керівництва Вінниці, назвавши дії депутатів спробою захоплення виконавчої влади в місті. Утім, гору зрештою взяли «базарники».
Остаточно «оформити» цю перемогу було вже справою техніки. У березні 2006 року, під час чергових місцевих виборів, Гройсман, фактично обіймаючи посаду міського голови та маючи у розпорядженні адмінресурс, який вона давала, випередив на виборах навіть свого головного конкурента — колишнього міського голову Дмитра Дворкіса, якому багато хто передрікав повернення у мерське крісло.
Так «базарники» на довгі роки забетонували свою владу у Вінниці. Гройсман зі своїми майбутніми мандатоносцями пішов на вибори під прапором маргінальної партії з гучною та претензійною назвою «Совість України». До виборів про неї майже ніхто нічого не чув, а після них ця партія знову повернулася на задвірки політикуму. На наступних виборах Гройсман і його команда вже витягували з рукава інші політтехнологічні проєкти для «окучування» електорату — «Вінницьку європейську стратегію» та «Українську стратегію Гройсмана».
Показово, що схема передачі мерської булави через посаду секретаря міськради згодом спрацювала вже всередині самої команди Гройсмана. Коли в лютому 2014 року він перебрався до Києва на посаду віцепрем’єра, обов’язки міського голови Вінниці перейшли до секретаря міськради Сергія Моргунова. А вже у 2015 році той сам закріпився в мерському кріслі, перемігши на місцевих виборах.
Після Помаранчевої революції одним із головних політичних гасел стало відокремлення бізнесу від влади. Про необхідність розмежувати державні посади й приватні комерційні інтереси говорили на найвищому рівні. У листопаді 2005 року президент Віктор Ющенко навіть підписав відповідний антикорупційний указ.
Опинившись у мерському кріслі і вловивши дух часу, Гройсман також узявся поступово «виписувати» себе з бізнесу. А «виписуватися» було звідки.
Міфологізована офіційна біографія колишнього мера Вінниці, яку він і досі дбайливо плекає, нагадує казку про вундеркінда. У 14 років — слюсар на батьківському підприємстві «Школяр», у 16 — уже комерційний директор батькового приватного малого підприємства «ОКО», а невдовзі — керівник батьківської «Юності» на однойменному речовому ринку у Вінниці. Поки ровесники лише шукали своє місце в житті, юний Гройсман вже наполегливо дерся кар’єрною драбиною.
Однак родинним бізнесом справа не обмежувалася. Гройсман — вже студент і вже депутат міськради — став співзасновником щонайменше трьох інших підприємств — «Ковінько-Ковбаси», «Інтертрейду» та аграрного товариства «Поділля».
Із м’ясопереробного підприємства «Ковінько-Ковбаси» він вибув 22 лютого 2006 року — вже виконуючи обов’язки мера, але ще до перемоги на виборах. Його тодішній компаньйон Сергій Ковінько залишився в бізнесі й досі володіє 25% компанії. Решта часток належить Олегу Бовші, Юлії Степанюк та Надії Валовій, які пов’язані з Дніпропетровщиною та Чернівцями. Усі троє з’явилися серед співвласників «Ковінько-Ковбаси» 13 липня 2026 року. А вже за два дні, 15 липня, Олег Бовша став директором підприємства.
Після бізнесового «розлучення» зв’язки Ковінька з Гройсманом не обірвалися. Брат Сергія, Олександр Ковінько, отримав від Гройсмана-мера запрошення працювати у Вінницькому шляховому управлінні. Згодом став депутатом Вінницької райради від партії «Совість України», від якої балотувався і сам Гройсман, а пізніше очолив Вороновицьку громаду. На місцевих виборах 2020 року Ковінько пішов на новий термін уже від «Української стратегії Гройсмана». Того ж року, в серпні, у розпал пандемії, Гройсман був почесним гостем на супер розкішному весіллі доньки «ковбасного короля» Сергія Ковінька,
Із торговельного «Інтертрейду», де йому належала половина статутного капіталу, Гройсман вийшов лише у лютому 2007 року. Його давній компаньйон Юрій Гижко згодом став одноосібним власником підприємства. А у вересні 2025-го «Інтертрейд» перейшов до вже згаданого Сергія Ковінька, який тепер володіє всіма 100% компанії. Утім, бізнесові шляхи Гижка та родини Гройсманів теж не розійшлися. У 2009 році Гижкові належали 28% фірми «Юність» — того самого батьківського «базарного» бізнесу Гройсмана.
Найдовше Гройсман не розлучався з аграрним СТОВ «Поділля», де йому належав 21% статутного капіталу. Зі складу засновників він вибув лише у серпні 2007 року, вже понад рік перебуваючи в мерському кріслі. Серед його компаньйонів і тут були добре знайомі Сергій Ковінько та Юрій Гижко.
Відтоді «Поділля» не раз змінювало власників і зрештою опинилося під контролем кіпрської компанії Nembatoria Holdings Ltd, якій належать усі 100% підприємства. Кінцевими бенефіціарами з рівними частками непрямого впливу зазначені Володимир Барцьось та Артем Павлік.
Барцьось — відомий вінницький бізнесмен, колишній депутат облради, власник і керівник бізнес-групи, інтереси якої охоплюють сільське господарство та житлове будівництво. Артем Павлік — його партнер в аграрному бізнесі.
Утім, політичний зв’язок «Поділля» з оточенням Гройсмана зберігся — через керівника підприємства. Микола Правдюк, який очолює його з 2009 року, на місцевих виборах 2020 року був обраний депутатом Вороновицької селищної ради від партії «Українська стратегія Гройсмана».
Отже, формально Гройсман із підприємницькою діяльністю розлучився. Щоправда, його колишні компаньйони або залишалися партнерами родинних компаній, або долучалися до політичного оточення молодого мера Вінниці.
Минуло майже два десятиліття. Україна пережила Революцію Гідності, а нині тяжко переживає кровопролитну повномасштабну війну, розв’язану росією, яка докорінно змінила країну, її економіку та правила життя. І саме тепер Гройсман вирішив, що настав час офіційно повертатися у бізнес. Причому цього разу йдеться вже не про кілька торговельних чи аграрних підприємств, а про цілу розгалужену імперію, що охоплює десятки напрямків діяльності.
Як правильно «скинути» скандальний актив
Повернення Гройсмана у великий бізнес супроводжувалося позбавленням його сім’єю одного з найскандальніших старих активів. Ідеться про вінницький торговельний комплекс «Магігранд». «Ми Вінничани» вже докладно розбирали оборудки під час його будівництва у власному журналістському розслідуванні.
Коротко суть цієї мегаафери така. За мерства Гройсмана батьківська фірма «Юність» викупила у міста землю під речовим ринком і взяла 10,8 мільйона доларів банківського кредиту на будівництво торговельного комплексу. У 2009 році «Магігранд» урочисто відкрили, але вже за кілька місяців «Юність», так і не повернувши кредит, розпочала процедуру власного банкрутства.
А далі почалося найцікавіше. Право вимагати повернення боргу майже у 88 мільйонів гривень перейшло від «Кредитпромбанку» до «Дельта Банку», який згодом продав його за ціною, заниженою, за висновком Фонду гарантування вкладів, на 74%. Після кількох перепродажів право стягувати борг опинилося у вінницької компанії «Поділля-Капітал». А у вересні 2015 року сам торговельний комплекс разом із землею продали всього за 25,68 мільйона гривень. Покупцем стало ТОВ «Магігранд», що належало дружині Гройсмана Олені.
Тобто багатомільйонний кредит залишився неповернутим, банк зазнав втрат, а збудований за позичені гроші торговельний комплекс зрештою знову опинився в руках родини Гройсманів — уже за значно меншу суму.
Операції з боргами «Юності» стали предметом кримінальної справи щодо можливого розкрадання коштів «Дельта Банку», відкритої ще у 2014 році. Однак чим завершилося розслідування, чи завершилося воно взагалі — достеменно невідомо.
І ось у січні 2026 дружина Гройсмана Олена та донька Крістіна Продіус вийшли зі складу засновників ТОВ «Магігранд». Їхні 80% перейшли до Сергія Ковганича — колишнього співробітника СБУ з доволі цікавою кар’єрою.
До служби в органах держбезпеки Ковганич обіймав посаду директора департаменту кадрової політики та персоналу Держгеокадастру. Згодом, у 2021–2022 роках, працював старшим оперуповноваженим Управління СБУ у Вінницькій області, а у 2023-му — на аналогічній посаді в Головному управлінні СБУ в Києві та Київській області. У березні 2024 року подав декларацію перед звільненням.
Нині Ковганич має власні інтереси у будівництві та нерухомості. Зокрема, йому належать 100% столичного ТОВ «Архпроект-Мінімакс», яке займається будівництвом, та вінницького ПП «ВКП «Бруст», основний напрям діяльності якого — операції з нерухомістю. Крім того, він очолює будівельну компанію «121 Девелопмент» і є уповноваженим представником вінницького забудовника «ЖК «Кельце».
Але є й цікавіший зв’язок. Ковганич також керує вінницьким ТОВ «ДК Системс», яке має 10% у компанії «Глостер-Енерджі». Ще 10% там належать інвестиційному фонду «Глостер», а кінцевим бенефіціаром самої «Глостер-Енерджі» є Володимир Гройсман. Тож новий співвласник «Магігранду» не лише має власні бізнесові інтереси, а й керує компанією, яка бере участь у спільному енергетичному проєкті з бізнесовими структурами експрем’єра.
Решта 20% ТОВ «Магігранд» залишилася у давнього бізнес-партнера родини Гройсманів Дмитра Немерського, який і надалі керує підприємством.
Однак рокіровками у «Магігранді» справа не обмежилася. Наприкінці 2025 року Володимир Гройсман з’явився серед власників колишньої батьківської компанії «Юність Плюс». Його батько Борис Гройсман помер 6 січня 2025 року у віці 78 років. А вже 3 грудня син став одноосібним власником підприємства. Щоправда, затримався у цьому статусі лише на 20 днів: 23 грудня його ім’я зникло, а новим власником став вінницький підприємець Ярослав Бондар.
І ця заміна виявилася не випадковою з погляду бізнесових зв’язків. Бондар має спільне підприємство «Унік» із Дмитром Немерським — тим самим давнім партнером родини Гройсманів, який зберіг частку в «Магігранді» та продовжує керувати супермаркетом.
21 компанія, сотні мільйонів і військові роботи
Повномасштабна війна затягнулася. І, схоже, роль невтомного благодійника стала для Володимира Гройсмана затісною. Поки з експрем’єра продовжували ліпити образ головного помічника ЗСУ на чолі «Міжрегіонального координаційного гуманітарного штабу» — навіть коли сам він майже зник із медіапростору, — сам він насправді дедалі впевненіше приміряв на себе нове амплуа — справжньої бізнес-акули. Причому, за оцінкою аналітичної системи YouControl, до корпоративної групи родини Гройсманів уже входить щонайменше 21 компанія.
Перші документальні сліди цього перетворення з’явилися у січні 2025 року. Саме тоді прізвище Гройсмана засвітилося серед кінцевих бенефіціарів вінницького ТОВ «Глостер-КН», зареєстрованого лише за три місяці до того. Компанія займається орендою та експлуатацією нерухомості й уже за підсумками 2025 року отримала понад 82 мільйони гривень доходу. І це був лише початок.
Власником «Глостер-КН» є інвестиційний фонд «Глостер», створений ще у листопаді 2021 року. Його повна назва звучить доволі громіздко — «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд». Якщо простіше, це акціонерне товариство, через яке інвестори вкладають гроші в різні підприємства. Такий фонд може володіти частками одразу в багатьох компаніях, а ті, своєю чергою, — в інших. Так вибудовується ціла мережа бізнесу.
Але спочатку «Глостер» мав зовсім інших власників. Наприкінці 2021 року всі його акції належали київській фінансовій компанії «Фінансові технології», кінцевою бенефіціаркою якої значилася фінансистка Тамара Тінус. Її компанії також обслуговують інші інвестиційні фонди, зокрема «Коліндейл», через який ведуть спільний бізнес дружини Володимира Гройсмана та нинішнього мера Вінниці Сергія Моргунова. Але про це трохи згодом.
У червні 2023 року «Глостер» змінив київську «прописку» на вінницьку. А навесні 2025-го цікаві перестановки відбулися вже в компанії, яка свого часу володіла всіма акціями фонду. «Фінансові технології» перейшли у власність нікому невідомої громадянки Таджикистану, змінили назву на «Монетарі Індепенденс» і водночас перебралися з Києва до прифронтового Краматорська. А вже у травні підприємство опинилося у стані припинення.
А рівно через місяць, на початку червня 2025 року, серед кінцевих бенефіціарів самого «Глостера» з’явився Володимир Гройсман. Відтоді «Глостер» став однією з головних ланок бізнесової мережі експрем’єра. Причому значною мірою родинної. Володимиру Гройсману належать 31,74% акцій фонду, його дружині Олені та доньці Крістіні Продіус — ще по 17,01%. Разом родина володіє понад 65% акцій «Глостера».
І йдеться вже про чималі гроші. За фінансовою звітністю за 2025 рік, активи фонду становили майже 214 мільйонів гривень, а чистий прибуток — близько 67 мільйонів.
Але нерухомістю інтереси експрем’єра не обмежилися. Упродовж 2025–2026 років Гройсман активно розбудовував власну бізнес-імперію, насамперед в енергетиці. Нові підприємства створювалися переважно через інвестиційний фонд «Глостер» та пов’язані з ним компанії, а сам експрем’єр зазначався їхнім кінцевим бенефіціаром.
Почалося все наприкінці квітня 2025 року, коли зареєстрували «Глостер-Енерджі» — компанію з виробництва електроенергії. Спочатку її статутний капітал становив лише 20 тисяч гривень, але вже за пів року зріс до 30 мільйонів. У жовтні підприємство також отримало ліцензію на постачання природного газу. Тоді ж створили ще одну компанію — «Глостер-Енерджі Солюшинз» зі статутним капіталом 40 тисяч гривень, через яку почали оформлювати частки в інших енергетичних підприємствах.
А справжній бум реєстрацій припав на грудень 2025 року. Лише за місяць у бізнесовій групі Гройсмана з’явилися одразу п’ять нових компаній. Першого грудня зареєстрували «Знамянка 5» та «Компаніївка 10», а 16-го — «Сміла 5». Усі три створили для виробництва електроенергії зі статутним капіталом лише по 10 тисяч гривень. Між ними, 15 грудня, з’явився «Холдинг Вектор» із капіталом 6,3 мільйона гривень, призначений для управління корпоративними активами. А напередодні Різдва, 24 грудня, зареєстрували ще й «Глостер-Діджитал» із капіталом 40 тисяч гривень та основним напрямом діяльності — комп’ютерним програмуванням.
У 2026 році темпи не зменшилися. Наприкінці лютого з’явилася будівельна компанія «Глостер-Девелопмент» зі статутним капіталом 10 тисяч гривень, у травні — енергетична «Томашпіль 20» зі 100 тисячами. А у жовтні зареєстрували «Глостер-Терра» для торгівлі електроенергією. Її засновником стала вже знайома фірма «Глостер-КН», а статутний капітал становив 3,67 мільйона гривень.
Таким чином, лише за півтора року в бізнесовій групі Гройсмана створили щонайменше десять нових компаній. Причому йшлося вже не про звичну для родини торгівлю та оренду нерухомості, а передусім про виробництво й продаж електроенергії та газу, а також будівництво, управління активами й ІТ.
Чимало нових компаній імперії Гройсмана мають однакову юридичну адресу. Зокрема, одразу шість підприємств, серед яких енергетичні та будівельні структури, «прописані» у Вінниці на вулиці Келецькій. Саме там зареєстрований і скандально відомий «Магігранд», із власників якого нещодавно вийшли дружина та донька експрем’єра. Ще шість компаній мають спільну адресу в Києві — на вулиці Академіка Богомольця.
Однак Гройсман не лише створював нові компанії, а й заходив у вже існуючий бізнес.
Один із таких прикладів — «Білоцерківводбуд», підприємство з Білої Церкви, засноване ще у 1993 році. Раніше воно належало Костянтину Горкуценку, але у 2025 році власники змінилися, і серед кінцевих бенефіціарів з’явився Володимир Гройсман. Станом на жовтень 2026 року через інші компанії він мав 63% непрямого впливу на це підприємство.
Разом зі зміною власників змінився і напрям бізнесу. «Білоцерківводбуд» почав займатися енергетикою та отримав відповідні ліцензії. А його фінансові показники різко пішли вгору. Якщо за весь 2025 рік компанія задекларувала лише 155,9 тисячі гривень доходу, то за перші шість місяців 2026-го — вже майже 180 мільйонів гривень доходу та 42,2 мільйона чистого прибутку. Тобто, за пів року підприємство заробило у понад тисячу разів більше, ніж за весь попередній рік.
Не оминув Гройсман і фінансового бізнесу. У березні 2026 року він став кінцевим бенефіціаром інвестиційного фонду «Дальвіг», створеного ще у 2020 році. А вже у липні його прізвище з’явилося і серед бенефіціарів фінансової компанії «Вега», яка належала цьому фонду.
І ось тут почався справжній фінансовий блокбастер вартістю понад 130 мільйонів гривень.
У квітні 2026 року суд визнав, що компанія-банкрут «Фін Старк» заборгувала фонду «Дальвіг» понад 130 мільйонів гривень. Тобто фонд отримав право вимагати повернення цих грошей. А вже у серпні в гру вступила «Вега». Компанія звернулася до суду, щоб переписати право вимагати ці 130 мільйонів із «Дальвіга» на себе. Фактично, одна пов’язана з Гройсманом структура вирішила поступитися місцем іншій.
Та найцікавіше сталося далі. У жовтні 2026 року «Вегу» раптом переписали з фонду «Дальвіг» на її багаторічного директора Володимира Рудого. А наступного дня з переліку кінцевих бенефіціарів компанії зник і сам Гройсман. Його місце офіційно посів той-таки Рудий.
От і виходить цікава картина: спочатку фонд, пов’язаний із Гройсманом, отримує право вимагати 130 мільйонів, потім це право намагаються передати іншій його компанії, а згодом і саму компанію переписують на директора.
Чим закінчиться ця фінансова карусель, поки невідомо.
Та чи не найбільш несподіваним напрямом у бізнесовій мережі Гройсмана стало виробництво військових роботів. Ідеться про компанію «Нумо Роботікс» зі Львівщини, яка розробляє та виготовляє наземні роботизовані комплекси. Нині інформація про компанію доступна не в усіх публічних реєстрових сервісах. Це пов’язано із заходами захисту оборонних підприємств під час війни, які передбачає українське законодавство. Водночас частина відомостей про власників та фінансові результати компанії залишається відкритою.
Причому цей бізнес Гройсман не створював. Компанію зареєстрували наприкінці 2024 року під назвою «Танкове Бюро Мамонова». За її витоками стояли конструктор зі Слов’янська Дмитро Мамонов, який розробляв наземних роботів для військових ще з 2022 року, та його бізнес-партнер Назар Приймак.
Ще влітку 2025 року 51% підприємства належало Приймаку, 26% — Мамонову, а інвестиційний фонд «Глостер», пов’язаний із Гройсманом, тоді мав лише 20%. Решту 3% поділяли між собою інші партнери.
Але згодом власників суттєво перетасували. Частка «Глостера» зросла з 20% до 61%, і фонд отримав контрольний пакет підприємства. Ще 23,4% опинилися у Федора Гречанінова, який також очолює «Глостер», а 11,6% — у Юлії Трибушної, пов’язаної з іншими компаніями бізнесової групи експрем’єра. Натомість частка Назара Приймака скоротилася до 4%, а Дмитро Мамонов узагалі зник із переліку співвласників.
Змінилася й назва підприємства: замість «Танкового Бюро Мамонова» з’явилася «Нумо Роботікс». Сам конструктор продовжив працювати у військовій робототехніці. Зокрема, у 2026 році він уже був співвласником компанії Armolab, яка представила власний важкий наземний роботизований комплекс Mamont.
При цьому «Нумо Роботікс» — далеко не паперова фірма. Її наземний робот NUMO пройшов кодифікацію та був допущений до експлуатації в Силах оборони України. А фінансові показники підприємства виявилися доволі солідними. За 2025 рік компанія задекларувала 216,5 мільйона гривень сукупних доходів та 68,8 мільйона чистого прибутку. Це результати ще того періоду, коли фонд «Глостер» не мав нинішнього контрольного пакета.
Таким чином, через фонд «Глостер» Гройсман отримав контроль над уже діючим і прибутковим виробником військової техніки.
Сімейні підряди по-вінницькі
Не менш промовисте й коло людей, з якими родина Гройсманів веде бізнес. Тут і давні політичні соратники, і колишні високопосадовці, і родичі представників вінницької влади. Причому зв’язки між ними давно вийшли за межі політики.
Показовий приклад — бізнесове партнерство родин Володимира Гройсмана та міського голови Вінниці Сергія Моргунова. Останній не лише давній політичний соратник експрем’єра, а й очільник Вінницької обласної організації його партії «Українська стратегія Гройсмана». Дружини обох партайгеносе володіють інвестиційним фондом «Коліндейл».
Фонд створили у жовтні 2021 року. А за вісім днів до повномасштабної війни, він придбав два відомі вінничанам торговельні центри — Cloud («Хмаринка») на Соборній та Smile City поблизу залізничного вокзалу.
Як з’ясували вінницькі журналісти-розслідувачі, до цієї угоди Cloud був оформлений на компанію, бенефіціаркою якої значилася Олена Гройсман, а Smile City належав бізнес-партнерам її чоловіка. Тобто нерухомість, раніше пов’язана з різними представниками оточення Гройсмана, зосередили в одному інвестиційному фонді, акціонери якого можуть отримувати доходи від цих активів через дивіденди.
Олені Гройсман у цьому фонді належить 33,34% його акцій, Наталії Моргуновій — 33,33%, а решта 33,33% — Павлу Задорожнюку, який у 2010–2020 роках був депутатом Вінницької міськради, презентуючи політтехнологічні проєкти команди Гройсмана — Моргунова: «Совість України» та «Вінницьку європейську стратегію».
Таке партнерство приносить чималі гроші. За 2025 рік «Коліндейл» задекларував 27,69 мільйона гривень чистого прибутку. А Наталія Моргунова, згідно з декларацією її чоловіка, отримала від фонду минулого року понад 9 мільйонів гривень дивідендів.
Не обійшлося без знайомих прізвищ і в енергетичному бізнесі. 10% компанії «Глостер-Енерджі» належать Євгенію Яблонському — сину секретаря Вінницької міськради Павла Яблонського, висуванця «Української стратегії Гройсмана» та ще одного давнього соратника експрем’єра. Таким чином, до бізнесового кола Гройсмана долучається вже й наступне покоління родин представників так званої «вінницької еліти»
Ще 10% «Глостер-Енерджі» належать інвестиційному фонду «Паскаль». А тут знову знайоме прізвище: кінцева бенефіціарка фонду — Ірина Мартинюк, дружина колишнього високопосадовця Максима Мартинюка.
Його кар’єра також тісно пов’язана з Вінницею та Гройсманом. Спочатку Мартинюк очолював департамент архітектури Вінницької міськради, згодом керував Держгеокадастром, а потім перейшов до Міністерства аграрної політики. Саме Гройсман у липні 2016 року, вже на посаді прем’єр-міністра, підписав розпорядження про призначення Мартинюка першим заступником міністра. Пізніше той навіть виконував обов’язки очільника відомства.
За десятками компаній, змінами власників і мільйонними прибутками ховається чи не найцікавіша частина цієї історії — походження грошей, на яких виросла нова бізнес-імперія Гройсмана. Реєстри дозволяють простежити, хто і коли став власником чергового підприємства. Але звідки взялися кошти на придбання активів? Скільки насправді коштували ці угоди та на яких умовах їх укладали? Хто фінансував настільки стрімке розширення бізнесу колишнього прем’єра саме під час великої війни?
Цей матеріал було підготовлено за фінансової підтримки Європейського Союзу. Зміст цього документа є виключною відповідальністю громадської організації «Ліга Справедливості України», яка є засновником медіа «Ми Вінничани», і за жодних обставин не може розглядатися як такий, що відображає позицію Європейського Союзу
